Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
– Передайте Владеку, – різко сказала вона, – що я відшиваю і вас.
Різко повернулась і пішла, хоч я спробував затримати її вигуком; мій дурний, рипливий, козлячий голос не пробився через ту стіну, бо вона все грубшала й грубшала між нами в міру того, як дівчина віддалялася, а я стояв і палав, як піон, бо ніколи ще не виявляв себе таким безнадійним бевзем, отаким бездарним фанфароном; ні, не наблизився я завдяки цій ідіотській місії, якою мене наділив Владек Шарий, до ясного божества нашої вулиці, а віддалився. Захотілося провалитися крізь землю або ж стати до цього три ніжного стовпа четвертою, цілком непотрібною підпоркою. Але що це? Вона зупинилася, зайшовши в хвіртку, й озирається, але не на мене, нікчемного, а туди, до греблі і до верболозів, у яких сховався не відомий мені хлопець і який, я це напевне відчував, завмер там і не ворушився. Отже, ця історія, мигнуло мені в голові, не така проста, як думає Владек Шарий.
Подався по дорозі, але не через греблю (від того хлопець насторожиться, і не він буде на моїх очах, а я на його), а цим боком Кам'янки по завулку, який, до речі, легко приводив мене додому. Коли б той хлопець вийшов із верболозів, я б його відразу ж побачив, у той час, як він мене ні, бо тут легко сховатися за кущами дерези. Так воно й сталося, про мене йому було байдужки – пішов по дорозі цілком на видноті і хоча й озирався вряди–годи, я міг з певністю сказати: не моя скромна персона його цікавила, а дівчина. Я відразу ж зв'язав ці нитки: коли б він з нею ходив, його дії треба було б визнати за дивні. Але не люблю робити висновків, предмету достатньо не пізнавши. Одне певне: ця пара поміж собою тривкого зв’язку ще не зв'язала.
Був повний інтересу до тієї історії. Річ зрозуміла: не маючи спеціальних повноважень від свого приятеля, я б нею не цікавився б – є щось бридке у стеженні за любовною парою. Але тепер я був у ролі приватного детектива, окрім того, зараз літо, і останніми днями було мені порожньо й нудно; окрім того, кожен єретик, який дозволив собі неподобно наблизитися до божества, зовсім не втрачає до нього інтересу, коли те божество йому своїх таємниць не відслонило. Ось чому я став свідком наступного побачення Мирослави з тим хлопцем і зробився у той вечір ніби їхньою тінню. Це було чинити мені тим більше приємно, бо я знав: перша дійова особа цього дійства Владек Шарий у цей вечір знамірився зі своєю матінкою навідати Мирославин дім; отож міг не без зловтіхи розставити своїх дійовців так, як розставило їх життя: мого смутного приятеля Владека у милому товаристві двох літніх дам (що відчував би я сам, потрапивши в таку ситуацію?); оцих двох коханців, котрі не пішли через міст на той бік, де вишумлюють свої оманливі речитативи ліщинові кущі, не подалися навіть до скель біля Голови Чацького, куди приходять закохані не так для поцілунків, як для мрійної задуми (два різні ступені близькості), а рушили блукати по вулицях міста і, не підозрюючи, що за ними волочиться нікчемний і зовсім неентузіастичний хвіст.
А той вечір видався дивовижний, адже вони трапляються такі влітку після не вельми гарячого дня: тихі, вільжисті, соковиті; сонце тоді звішується над небокраєм і прочісує промінням місто, освітлює кожен листок на дереві і кожну травину на землі; тоді тіні стають довгі й лахматі, а на людські обличчя лягає золота смага, тоді навіть негарні дівчата розцвітають, ніби квіти, а квіти на клумбах, біля хат і в садах аж тремтять, облиті й обціловані, ніби бджолами, тим‑таки золотим промінням; тоді заспокоюються сердиті й гнівні, і на душу їм лягає мир; тоді хворим перестають боліти їхні болячки, і вони виходять посидіти в садках і на лавках біля хвірток; тоді старі згадують ліпші маси власної молодості. а матері бавляться з своїми веселими дітьми, бо жодне із них не плаче. Здається, тільки я один бажав відчувати неприязнь, ну хоч би до того несподіваного Мирославиного залицяльника, але й мені це не вдавалося: тільки я один бажав відчути жаль, бо щиро хотів поспівчувати Владику але й це мені не вдавалося. Я плівся слідом за отією самозаглибленою парою, котра вже й руками сплелася, – не бачив їхніх облич, але чудово знав що вони прекрасні. І мені раптом стало затишно, як і всім у цьому світі, і раптом відчув, що і я наповнююся від того світила, з ласки якого ми всі живемо й дихаємо, бо і я не був винятком і світився, як кожна травина і кожен листок; трохи того щастя від самозаглибленої пари дохлюпувалося й до мене, і я несподівано подумав: а може, той хлопець і є тим, кого я хотів для свого божества, і хіба погано, коли чуже щастя трохи опромінить і мене? Хіба весь час треба думати про себе тільки принизливо, тільки упосліджено, хіба не можна й собі стати хоч би на мить золотою бджолою?