Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Це преамбула до цьогорічної моєї історії. Я розставлю в своїй уяві її дійових осіб. Перший із них – Владек Шарий, мій приятель. Он він сидить переді мною на стільці, закинув ногу на ногу, на штанах у нього бездоганна стрілка, біла на випуск теніска аж світиться в сутіні кімнати, довгообразе засмагле обличчя, орлиний ніс, холодні голубі очі – ми говорили з ним про казна–що, але я добре знав: сьогодні прийшов він до мене недаремно. Хтось би сторонній подивувався, що ми з ним дружимо, адже коли вперше зирнути на Владека Шарого – перед тобою порожнісінький, як червивий горіх, дженджурик. Отакий собі ковтач дівочих сердець, шукач любовних авантюр, в якого в голові віють буйні вітри, і коли б це було й справді так, не сидів би він отут у мене і не вели б ми задушевної бесіди, адже і в ньому, такому гарному й на позір бездоганному приятелі, є не один гандж, а саме це й робить можливим нашу дружбу. Перший його гандж це те, що вся енергія його витрачається на навчання. Він хронічний відмінник і настільки звик пробувати в цьому стані що для нього смертеподібно десь у навчанні спіткнутися. Я люблю Владика Шарого, але в глибині душі у його здібностях сумніваюся, і це тому, що другий його гандж – відсутність вогню. Певен: у цьому хлопцеві не запалає ніколи пристрасть, не забушує н не спопелить його; він ніколи не наробить непростимих дурниць і не кинеться сторчма у якесь безнадійне завойовництво. Він рівний, розважливий, спокійний, добрий, шляхетний, тонко відчуває мистецтво й красу, але лампа в ньому не світиться. От і зараз ми сидимо, за вікном періщить дощ, а він оповідає мені ні про кого іншого, як про Мирославу Білецьку. Виявляються для мене несподівані речі: він не тільки захожий у той дім, а й їхні матері віддавна дружать. Цей дивак має змогу сидіти за одним столом із Мирославою, вони часом виходять у садок і там балакають у сутінках. Вони часто грають у чотири руки; боже, думаю я, він усе це має – чому ж не тріпоче й не хвилюється, чому не тремтять його руки, чому не запалюється від того щастя й радості; боже мій, хіба можна про це так спокійно говорити? А він творить про це спокійно, навіть трохи іронічно; виявляється, мати надумала одружиш його з Мирославою.
Я теж нічого не маю проти, – розсудливо вістить мій бідний, кволодухий приятель. Вона дівчина славна – славнішої не знайти. Але в мене з’явився один малесенький сумнів…
– Який же сумнів? – питаю я.
– Бачиш, усе в нас було добре, – каже Владек. Я навіть був упевнений, що вона до мене не байдужа, і от вирішив (господи, думаю я, як спокійно він про те розповідає!), що вона бажає того самого. Вирішив, що немає між нами ніяких психологічних перепон, і я вже можу з нею більш–менш відверто поговорити.
Мене починало розбирати зло: цей Владек неможливий. Що було б зі мною, коли б я мав його зовнішність, коли б моя родина дружила з родиною її, коли б мав змогу грати з нею в чотири руки й сидіти в її садку у сутінках. Увірвався б у її почуття перелесником і запалив би її. Запалив би так. що ми не могли б і хвилини жити одне без одного. Але Владек був із іншого тіста. Поставив супроти мене холодні, трохи здивовані очі, і на його обличчі з'явилася смішна й квола розгубленість.
– То що ж сталося? – спитав я, стримуючи дрож на вустах.
– Бачиш, – сказав Владек ніяково. – Коли я вже твердо зважився з нею серйозно поговорити, вона ніби й уникати мене почала.
Сказав це так по–дитячому безпомічно, що мені аж розреготатися захотілося. Але тоді б я його образив…
– А ти їй хоч натякнув про свої заміри?
– По–моєму, так. По–моєму, вона й почала мене уникати, бо зрозуміла мій натяк.
– Може, в неї є інший хлопець?
– Інший хлопець? здивувався Владек; здасться, таке йому і в голову не приходило. – Ні, я не певен…