Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Але натомість побачив презирливо скривлене обличчя, таке дурне, бридливе обличчя; побачив, як зводяться його припухлі після сну очі і з них б'є в мене нещадно лезо погляду, а оті скривлені вуста проказали слова, які вдарили мене сильніше, ніж леза погляду.
– Кажеш так тому, – мовив із невластивою йому лихоносністю, – бо ущербний!
Я ковтнув язика. Відчув, що обличчя моє стало біле, мов папір, я щось проказав чи, власне, пробелькотів – ось яка ціна всім моїм зусиллям розбурхати оцього кнюха! Відчував, що очі мої засльозилися, – добре, що їх прикривають темні окуляри! Вуста в мене тремтіли – ні, такі речі непростимі! Я встав і дрижачим голосом проказав, чуючи, які бридкі інтонації в того мого бридашного голосу, я проказав щось про негідність його поведінки, але слова вийшли в мене кострубаті й негаразд зладновані; я проказав щось про погане виховання і знамірився покинути цю нечупарну, неприбрану, із залишками нічних запахів і темних снів кімнату, щоб ніколи більше сюди не повертатися; зрештою, для чого я стараюся?
Але Владек схаменувся. Він почервонів, схопив мене за руку й вибачився. Його очі забігали, й він запосміхався винувато, а я миттю відтанув – важко було б мені позбуватися єдиного приятеля – і порадив йому, як це в Шевченка, прокинутися й пробудитися. Я порадив йому прочистити заспані оченята, а сом спробував усміхнутися, твердо знаючи, що усмішка ця мене не красить…
Покинув приятеля, бо та чорна хвиля, яку сколихнув у мені, так швидко й просто в душі не влягається: у кожної людини внутрі є по–особливому вразливі місця, і ось Владек, може, й не усвідомлюючи до кінця своїх дій, із юнацькою награною безпардонністю вдарив мене саме в таке місце. Ми на прощання усміхнулися один одному, міцно потисли руки, навіть домовилися, що я таки піду на зустріч із Мирославнним залицяльником і зроблю все можливе, щоб того залицяльника від Мирослави відшити, але між нами в час цієї розмови лягла прозора стіна, зовсім така сама, як у хвилини мого першого і єдиного спілкування з Мирославою, – я вже бажав швидше залишитися на самоті.
Владек жив не на околиці, як ми, а в місті, на Бульварній, неподалік стадіону. Було ще рано, і коли я втрапив на бульвар, на його жовтих глиняних алеях не побачив ані душі, тільки неподалік якийсь дід–двірник поливав із шланга заасфальтований хідник, а ще на одній лавці сидів рудий брудний кіт і дивився на мене насторожено палючими очима. Я шикнув на нього, бо надто багато чорного накопичилось у душі, і кіт вогненною стрілою вдарив у ноги, скочив між стовпцями загорожі і зник. Я пройшов під балюстрадою в парк, під колонами валялися з учорашнього вечора безліч використаних вхідних квитків; вітерець бавився ними, ганяючи по гранітних плитах. Я рушив у напрямку танцмайданчика, тут теж не було ані душі; біля входу так само валялися використані квитки і так само грався ними вітер. Вхідна хвіртка була розчинена, і я пішов по колу, вистеленому побитими, вилущеними й потертими дошками: вчора ввечері це коло було товкма набите парами. Я сів на лавку, і перед моїми очима замиготіли, закрутилися, задихали, аж здіймалися груди, танцюристи. Сині й міражні, з синіми обличчями – я навіть почув, як стогне під закаблуками дощата підлога. Грала музика, і це була міражна музика. Я звів очі, засльозені й хворі, прикриті темними скельцями, і на лице моє набігла усмішка.
Через танцмайданчик ішов до мене, помахуючи синім довгим хвостом, чорт. Ступав ратицями по підлозі, а лице мав ошкірене й синє – показував мені чорні смоляні зуби. Сів побіч на лавці, і ми почали дивитися разом на тих синіх міражних танцюристів.
– Лихі думки тебе навідують, хлопче? – спитав тихо він.
– Ні, – шепнув я. – А може, й так.
– Оце і є справжнє «так», – сказав чорт.
Я мовчав.
– Давно тебе не навідував, Віталію. – спокійно сказав він, – і знаєш чому? Тому, що ти мене від себе проганяв.
– Нікого я не проганяв, – кволо зауважив я.
– А тепер покликав, – сказав чорт і засмалив люльку. І здійнявся з тієї люльки синій дим, а синє обличчя істоти, що я її собі вигадав, усміхалося загадково й сакраментально, а синя ратиця вигаданого мною ж чорта (адже скрізь написано, що вони вже ранг істот неіснуючих) постукувала в такт музики по підлозі, і цю музику я також вигадав. Очі його мрійно дивилися на синіх танцюристів (і їх я вигадав), а вітер ворушив біля лоба синє волосся.
– Ще ніколи не бачив тебе такого сумного, Віталію, – сказав він. шкірячись до мене, – які сині в нього і грубі вуста! – Нелегко тобі, га?
Мовчав, бо мені таки було нелегко. Бо в цьому світі нелегко всім ущербним. І чи багато в світі є таких, котрі їм співчувають? Адже не тільки на плакатах і у книжках позитивні герої мають позитивну зовнішність; я сам, бажаючи, щоб душа в мене освітилася, милуюся не з якоїсь почвари, а таки з Мирослави, адже вона прекрасна. Вона стала моїм потаємним світильником саме тому, що її обличчя світить красою. Я не милуюся зі смітника чи руїни, а з цілого будинку, чудово оздобленого, і з краєвиду, де все сяє чистотою і ясними барвами. Так воно в світі повелося, і не змінити мені ані світу, ані його понять – ось чому я сумую!