Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
– То в чому річ?
– І сам не розумію, – розгублено сказав Владек. – Тому й навідав оце тебе…
Е, ні, він лукавить. Йому теж спало на думку: щось тут не так. І він прийшов до мене не тільки для того, щоб оповісти смішну свою історію і щоб я йому поспівчував: він сподівається від мене якоїсь допомоги.
– Хочеш, щоб я за нею простежив?
– Та ні, що ти! – захвилювався чи не вперше Владек. – Хочу вияснити ситуацію.
– У який спосіб?
– Коли б я знав… Бачиш… – сказав Владек, і його пальці трохи н затремтіли. – Ні, я не знаю, в який спосіб…
– Хочеш, щоб той спосіб придумав я.
– Ну, може, й так, полегшено зітхнув Владек. Ми все‑таки друзі…
– Ну, гаразд, – мовив я. – А не можеш прямо підійти до неї – ми підстережемо, коли йтиме сама, і викласти, що тобі потрібно?
– Можу, – сказав Владек, поколихуючи ногою, що мене й дратувати почало. – Та існують два «але»: по–перше, я це вмію отак з місця в кар'єр, а по–друге, не впевнений, що результат такої навальності може бути позитивний.
Я, здається, збагнув: Владек давно придумав, що треба робити, але хотів, щоб те запропонував йому я сам – все‑таки він був делікатний і вихований хлопець.
– Тоді нам залишається одне, – мовив я, йдучи назустріч приятелеві. – Переконатися достеменне, чи вона справді тебе уникає, чи тобі це тільки здасться…
– От–от, полегшено зітхнув Владек. Саме цього я б і хотів.
– А коли виявиться, що вона тебе уникає? – спитав я не без підступної посмішки.
– Ну, що ж, – сказав Владек, розвівши руками. – Значить, у неї хтось є…
– І ти так просто відступишся? – спитав я зчудовано.
– А що робитиму? – зламав трикутниками брови Владек. – Топитись чи вішатись принаймні не збираюся…
Ну що ж, у людей можуть бути й такі почуття: кожен казиться по–своєму, як вістить народна мудрість. Зрештою, моє діло в тій історійці маленьке, але після цієї розмови я дістав два наслідки: по–перше, засумнівався, чи так правильно я колись чинив, бажаючи оцій милій, ясній дівчині такого напарника, як мій приятель, а по–друге, здобув законні підстави наблизитися до свого недоступного божества трохи ближче.
Саме оця друга можливість і наповнила мене особливою радістю, я б сказав, відчуттям свята – був удячний Владеку за цей подарунок. Вийде у нього щось із тією дівчиною чи ні, я принаймні буду винагороджений.
Саме з таким почуттям я блукав берегом річки, сподіваючись перестріти дівчину, і все в мені кипіло й палало від того, що підступлюся до неї близько і навіть забалакаю. Про враження від своєї персони я не дбав, просто спалювався від єретичного прагнення увійти з нею хоч у найменше спілкування.
І тут я побачив її. Стояла на греблі й балакала з дівчиною, біля ніг якої стояли дві набиті харчами сумки. Помітив ще одну річ: якийсь хлопець з'явився по той бік річки і шугнув у прибережні верболози. Не був певен, що того хлопця конче треба зв'язати з Мирославою, але зважив за не зайве тримати його в оці.
Ну от, на кону з'явилася друга дійова особа цьогорічного дійства. Вона прекрасна. Не тією ляльковою красою, яка впадає в очі на перший позир, а тією, яка світиться зсередини. Вона йде по стежці в траві, а я стою біля високовольтного стовпа–триніжка і дивлюся на неї всією площиною темних окулярів. Все захоплює в цій дівчині: від туфель до шпильки у волоссі, а ще до того й обличчя її сьогодні незвичайне: чи вона збуджена розмовою з подругою, чи щось перед цим гарне пережила, лице її пульсує радістю. «Господи, – думав я, ступаючи назустріч своїй богині, – хто той щасливець, котрий дивом таким заволодіє?»
– Це ви Мирослава Білецька? – спитав мій голос, якийсь дурний, козлячий. рипливий голос.
Дівчина зирнула на мене здивовано й перестрашено; я. здається, обірвав у ній якісь золоті нитки. А мій противний, дурний, козлячий голос виривався із мене безконтрольно, я назвався і зголосився приятелем Владека Шарого, який мене до неї й послав. І тут, поруч із нею, я збагнув іще одну річ, яка мене безнадійно розділяла з цією дівчиною: вона була висока. Тобто я сягав їй плеча і щоб говорити, мусив задирати голову – отакий півник із перехнябленим гребінцем.
– А Владек сам не міг прийти? – спитала зчудовано Мирослава, певне, прийняла мене за якесь опудало або ж бездарного блазня. Тоді мій язик замість сказати щось розважливо–розумне, аби заспокоїти її, аби вона затрималася, щоб ми могли поговорити просто й звичайно, мій дурний язик бовкнув по–півнячому і в лоб, не без ідіотської самоповаги:
– Владек каже, що ви його відшиваєте. Тому й послав мене…
Дівчина спалахнула, я це увіч побачив. Увіч побачив, як з неба між нею і мною гримнула раптом груба, прозора, але непробивна стіна, і ми опинилися один по один, а друга по другий бік.