Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
— Там все викладено, товаришу капітан, — стримано відповів Левченко. — До цього, як і до щойно сказаного, мені додати нема чого. І потім… Ви ж були на місці, товаришу капітан. Самі все бачили.
… Спершу погоня на чолі з Андрієм наштовхнулася на кинутий «вілліс». Тоді ще мимоволі майнуло: що за місце — цей старий мур. Було навкруги безпечно, навіть затишно. Левченко звик довіряти йому свої секрети. Аж раптом за дуже короткий час довкола почали творитися якісь незрозумілі події. Миттю подумав про Поліну Стефанівну, вона ж недалеко живе. А він, керівник сатанівської міліції, квартирує в неї. І хтозна — раптом бандити дім давно вирахували. Та не мали іншого ходу, окрім як кинутись туди, де шукатимуть в останню чергу чи не шукатимуть узагалі. Може, просто зараз тримають у заручницях перелякану літню бібліотекарку й чекають, поки громадянин начальник повернеться до себе після безуспішного полювання.
Втім, подібні страхи швидко відкинув. Натомість прикинув, зорієнтувався на місцевості, куди бандити могли рушити. Й звелів солдатам та міліціонерам, котрі були з ним, розтягнутися в шеренгу й прочісувати ліс. Сліди крові хоч не відразу, але вдалося розгледіти. Тож побоювання про можливий напад утікачів на самотню Стефанівну зникли остаточно.
Лейтенант Борисов кволо намагався переконати свого тезку — пізно ввечері, фактично вночі облава, тим більше — в лісі, може виявитися лише струсом повітря. Ці розмови Левченко припинив у зародку, погодившись із Борисовим: він взводному не командир і наказувати не має права. Але тут же нагадавши — операція планувалася спільно. Мав місце вогневий контакт, справжній бій, і обоє вони втратили людей. Значить, питання, як і коли доцільніше переслідувати ворога, взагалі не повинно підніматися.
Ну, а потім сталося так, що далеко бандити забігти не встигли. Наткнувся на трупи лейтенант Борисов. Коли роздивився — закричав. Хоч не мав би так реагувати на мертві тіла, адже був на фронті півтора роки, після прискорених офіцерських курсів…
— Я бачив, — промовив Сомов.
Враз несподівано розпрямився на стільці. Різким рухом переламав олівець, жбурнув частинки в різні боки. Подався вперед, гаркнув, на якусь мить втративши над собою контроль:
— Від тебе хочу почути, Левченко, що це було! Від тебе! Ти начальник міліції! Ти над цим працюєш давно! Чи не працюєш?!
Андрій мовчав. Відчувши, що зірвався й виглядає негідно в очах молодшого офіцера, та ще й міліціонера, Сомов підвівся, обсмикнув кітель. Ступив до великого, йому по пояс, прямокутного металевого сейфа. Відчинивши, витягнув звідти почату пляшку «казенки», дві склянки в підстаканниках для чаю. Поставив на стіл, плеснув у обидві трохи більше половини. Кивком не припросив — звелів Левченку брати. Хекнувши, випив сам, відразу закурив. Дочекався, поки те ж саме зробить Андрій. Лиш після того знову вмостився за столом, повів далі вже спокійніше:
— Мені потрібні версії, старлею.
— Я кинув усі сили міліції на ліквідацію банди Теплого, — відповів Левченко. — Ми з вами саме цю задачу визначили першочерговою. Ловити скаженого вовка наказу не було. Наскільки я пам'ятаю, цю тему ми навіть не вважали серйозною.
— У тебе погана пам'ять, старлею. Не професійна.
— Чому? — вирвалося в Андрія.
— Бо я взагалі ні про якого вовка з тобою не говорив. Бабусині казочки. Я припустив, що під виглядом так званого звіра–вбивці працюють залишки банди німецьких поплічників — націоналістів, котрі засіли десь у лісах та намагаються сіяти терор. Значить, цей так званий перевертень — компетенція органів держбезпеки.
— Тим більше ми в міліції ним не займалися, — Левченко мовив це з явним полегшенням.
— Але в тебе повинна бути власне версія того, що сталося, — вперто гнув своє Сомов.
— Можу ще раз повторити. Троє бандитів, серед яких — один поранений, вирішили відсидітися в лісі. Надто далеко заглибитися не змогли, бо їх зв'язував той–таки підстрелений. Зупинилися, судячи з усього, перевести подих. Можливо — обговорити плани подальших дій. Шансів вибратися було мало, автомати без набоїв. Усієї зброї — ножик у одного з них. Того, хто мене незрозумілим досі чином упізнав… Перетинатися раніше ми з ним ніде не могли. Особи всіх трьох будуть встановлюватися тільки тепер, за фактом…
— По колу ходиш, — перервав Сомов.
— Так я попереджав: нового не скажу нічого. Ви запитуєте, що сталося. Я малюю попередню картину. Поки ніч, периметр оточений бійцями Борисова. Коли зійде сонце та стане видніше, можна буде проводити слідчі дії далі. Тоді напевне знайдуться якісь сліди. Й ми отримаємо потрібну вам відповідь.