Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Валерик крякнув, ще більше підбадьорився і глянув на вулицю. З-за всіх тинів на нього дивилися глухарчани.
— Це ж свято! — провадив далі Попеленко. — Еге ж, матусю? — звернувся він до Кривендихи. — У кого ще син мав отакий геройський вигляд? Ізмаїл узяв!.. Орел!..
— Оце вже зайве! — потупився Валерик.
Але Кривендиха від таких сердечних слів навіть сплакнула.
— Треба справити гулянку! — Попеленко, запалившись, змахнув кулаком. — На все село! Щоб ото показати, що таке наш радянський флот. Невже ж отак, на дурничку, зустрінемо й проведемо чорноморця?
— А що, мамо? — спитав Валерик. Очі йому заблищали. — Як ви думаєте, га?
Його можна було зрозуміти, морячка. Мабуть, давно мріяв про день, коли він отак, у новенькій, напрасованій формі пройде вздовж тину, а рідне село дивитиметься на нього. Дочекався-таки. Витяг виграшний лотерейний білетик.
— Та як же це? — стрепенулася Кривендиха. — Це ж не жарт. Не кицьку нагодувати!
— А що, мамо! — настирливіше повторив Валерик. — Культурно вийде!
— Ну, дивіться, — знизав плечима Попеленко і послабив натиск, зрозумівши, що сірник потрапив у суху солому. — Справа, звичайно, хазяйська. Це я до того, що у нас в селі колій, Климар. Його можна було б умовити. Я підкажу як… Воно, звичайно, дивіться самі… Моя хата в краю. Я просто бачу — люди дуже цікавляться флотом. Виявляють пошану…
— А що, мамо? — сказав Валерик. — Покажемо селу, що є в нас головний калібр, га? Ударимо!
Попеленко відвернувся. Око його хитро й насторожено косило на Валерика. Ох, і Попеленко! Йому б дипломатичну виучку — то й на конференцію з союзниками можна посилати. Напевне другий фронт відкрився б не в червні, а в січні.
Климар палив довгі жмутки соломи, схилившись над кабанцем Яшком. Той показував нерухомі білі ікла, піднявши чорну, густо закоптілу верхню губу. Пахтіло смаленою щетиною. Біля Климаря стояли двоє цеберок з окропом. Він готувався відпарювати кабанчика.
— Бач, задубів, — бурмотів колій. — А ми його зараз окропом… Пом’якшимо!
Я чекав бабу Серафиму. Нарешті коло хвіртки промайнула «плюшечка».
— Ну що, бабусю? — кинувся я до неї.
— А що вони могли сказати. Може, в селі кращий парубок знайдеться? Га?
— Знайдеться, — зауважив я. — Та тільки на три дні.
— Згода, — сказала баба Серафима. — Гарбуза не піднесли, а скоро й заручини.
— Заручини?
— А ти що ж, поспішаєш? Усе має бути до ладу. Як дідами заведено… Вони, діди наші, не поспішали.
— Із кулеметів вони не стріляли, — сказав я. — І на літаках не літали, а їздили па волах. Добре, бабуню, усе гаразд. Сьогодні ми з вами гуляємо у Кривендихи. Треба б їм підкинути харчів.
— А ти звідки знаєш про гулянку? — спитала баба.
— Розвідка донесла… Он Валерик зараз вам пояснить.
До нашого тину, трохи похитуючись з боку на бік, підходив відпускник, визволитель Ізмаїла Валерик Кривенда. Приклав п’ятірню до безкозирки.
— Мамашо, запрошую до нас винятково, — звернувся він до баби. — Ви просто молодієте, вас і літа не беруть.
Ви рішуче мене імпонуєте! Та й міліцію сподіваємося бачити біля наших столів.
— От сволота з Чорноморського флота! — захоплено вигукнула баба. — А вже що босяцюра був! І де ото грамоти його навчили?
— Глянь, Климар, — сказав я морячкові, кивнувши на колія. — Без нього тобі не обійтися.
— Саме це я й маю на оці,— сказав Валерик і, здіймаючи кльошами пилюку, рушив до колія.
Климар, обливши засмаленого кабанця окропом і накидавши зверху соломи, вкривав його тепер ганчір’ям, щоб відпарився. На Валерика він навіть не глянув. Проте морячок був хлопець напористий і почав з головного.
— Доброго здоров’ячка, старшино, — гаркнув він козиряючи. — Маю честь запросити на сімейне свято, а також для виконання забійних справ… Настійно прошу, папашо!
Він нагнувся до Климаря, промовив неголосно, як до свого:
— Корабельного спирту привіз… сам із компасів одливав. Дев’яносто дев’ять градусів… Культурно!
Правильно почав морячок.
А під вечір почалася гулянка. Та ще й яка! Валерик вихором промчав по селу, заходив до кожної хати, запрошуючи всіх з такими приповідками, так навально й напористо, що Глухарка на якийсь час поринула в атмосферу безтурботних довоєнних свят.
У Варвариній хаті морячок затримався довше, ніж в інших, і вийшов звідти, утираючи губи, очевидно після чарки. Але найдивовижнішим Валериковим успіхом було те, що він приніс і поставив у себе в дворі, під грушею, патефон. Справжнісінький патефон київського заводу, з блискучого мембранного головкою та сукняною накладкою на диск. Хто і як наважився дістати цю коштовну річ із глибин скрині, було невідомо.