Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Окрім патефона, Валерик роздобув і новенькі грампластинки, та не якісь там увертюри, а пісні Клавдії Шульженко. Тож не дивно, що надвечір на подвір’ї Кривендихи, коло стін погано побіленої підсліпуватої мазанки, зібралися мало не всі глухарчани, у кого ще гнулись коліна. З дощаних уламків та з поліняк спорудили столи й лави, і вийшло зовсім гарно, по-довоєнному, коли один хазяїн приймав у садку сотню душ, не забуваючи й про місце для випадкового гостя.
І, ніби наважившись повністю домалювати мирну картину сільського свята, з’явився випадковий гість… Але це сталося пізніше.
Ми з Попеленком сиділи окремо, коло ліси, на стосі дров. Звідси добре було видно Глухарку: і світлу Варварину мазанку, і довгу похмуру хату Семеренкових з рядком тополь у дворі, і гончарню, і кузню — одне слово, всі доручені нам об’єкти. Та й односельчани, що зібралися на гулянку, були перед нами як на долоні.
Глухарчани, випивши по одній і по другій, зразу ж стихійно розбилися на дві групи: старші рушили на втоптаний двір-токовище, де за довгим столом верховодив Глумський, а дівчата й підлітки, оточивши півколом Валерика, залишилися в затінку занедбаного, густо порослого травою садка. Найближче до морячка опинився Климар, якого герой вечора величав тільки «папашею» і «старшиною». Тут, у колі глухарчан, колій утратив риси ката і цілком скидався на бравого й могутнього фронтового старшину-артилериста, одного з тих, що, поплювавши на руки, запросто розвертають станки «стоп’яток»[7].
Климар прийшов на гулянку, несподівано легко піддавшись на умовляння Валерика. Він виконав свою нову роботу колія професійно вправно й швидко і тепер розважався як міг. Начебто ніхто й не чекав його в лісі. Начебто Горілий і не давав йому ніякого завдання… Але ж мав таки настати той момент, коли він спробує зв’язатися із своїми дружками! Тож недаремно серед підлітків, що сопіли коло Валерика, найголосніше сопів бистроокий попеленківський Василько.
Навколо Глумського точилися серйозні розмови. Голову розпитували про гас, про сіль та про податок на сади. На всі ці запитання Глумський, скалячи великі зуби, відповідав: «Видно буде». Жінки вдоволено кивали головами. Гасу й солі вони не чекали, їм хотілося ще раз пересвідчитись, що голова — чоловік відповідальний, слів на вітер не кидав, навіть будучи під чаркою.
Поблизу Глумського сиділи і Маляси. По-моєму, вони забралися сюди, щоб якнайдалі бути від Климаря. Маляс, посмикуючи борідку, наполохано позирав то на мене, то на колія. І ще одна людина з тривогою дивилися на Климаря — гончар Семеренків. Серафима, що пліч-о-пліч сиділа із своїми беззубими подругами, наспівувала «Ой, три шляхи широкії», але з-під напівприплющених повік стежила своїми маленькими очицями за всім, що діялося довкола.
Здавалося, що на цьому безтурботному святі всі, крім Кривендихи та її сина-морячка, були насторожі.
— А Варвари немає! — завважив Попеленко. — Коли гуляють, вона завжди перша! А сьогодні сидить у хаті, ніби щойно овдовіла.
— Бачу, — сказав я та й забрав у «яструбка» наповнену склянку. — Годі. Ти на чергуванні.
В чому ж усе-таки річ? Варвара не виходила з хати, ні з ким не зустрічалася. Ніхто не покидав села… Колієві час уже було передавати відомості в ліс, а він цокався а морячком, багровіючи наливався самогоном, жартував з дівчатами.
Антоніни не видно було. Може, після сватання вона побоювалася шушукання, жартів, підморгувань? Щоправда, про сватання ніхто не знав, окрім Климаря й Серафими. Я теж, якби міг, не пішов би на гулянку, щоб побути наодинці зі спогадами. Мені пригадувалася картина раннього ранку, зустрічі на озимині. Спогади напливали хвилями, заступаючи гулянку, і зникали, залишаючи довгий відгук.
…Свято сягнуло довоєнного розмаху, аж ось, як добра призвістка, з’явився несподіваний гість. Застукотіли колеса, і на вулиці показалася запряжена Лисухою одновісна тарадайка товариша мирового посередника Сагайдачного.
Сам посередник, у високому картузі, що прикривав лису голову, в пенсне, яке від тряски сідлало носа трохи навскоси, з тоненькою цигаркою в зубах, наче виринув із якихось давно забутих часів.
Прямі, як свічки, діди-близнюки Голенухи кинулися до тарадайки, допомогли зійти, розгнуздали коня.
7
Скорочена назва гармати калібру сто п’ять міліметрів.