Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Але чого вона так зітхнула: «Ох, Маринко...»
Марина хотіла було налаштуватися на мажорний лад, але виходив, попри її силування і старання, мінор... І чого б то? Адже їде вона, поспішає не куди-небудь, а до свого коханого (віднині вона була переконана, що таки кохає малознаного їй Дмитрія), їде в царство, де має стати його володаркою і повелителькою (як руські кажуть, владичицею), а не має від того ні радощів, ні задоволення, ні простого спокою. Та й уявити себе володаркою — владичицею — в чужому царстві аж ніяк не годна. Чи не тому й на душі мінор? Щоб не сказати, зажура. Гнала од себе її пріч і не могла відігнати. Може, тому, що залишала не просто рідний Самбір, а саму себе, ту Марину-Маринку, якої більше вже не буде; залишала дитинство, безтурботну і безжурну юність свою, що минула в очікуванні чогось такого-розтакого.
Попереду нічого того, що було в Самборі, вже не буде у її житті. Як не буде й попереднього життя. І тієї Маринки, що її вона залишила назавжди у Самборі, де самі бори, самі бори... Карпати, полонини, згуки трембіт... Попереду буде зовсім-зовсім інша Марина, не схожа на ту, що її вона залишила у Самборі. Попереду буде Марина Юріївна, владичиця російська...
Карета, запряжена четвериком, котиться легко, швидко і, здається, безжурно, а вона ніяк не може відігнати від себе передчуття, що здавалися їй лихими.
— Ох, Маринко...
Різка і крута переміна її життя. І цю переміну треба прийняти як належне. Одне життя її вже закінчилося, а друге — зовсім-зовсім інше — ось-ось почнеться. Чи вже почалося, як Самбір залишився за валкою...
Карета затишна і зручна, четвірка баских коней тягне її, як грається, — карета летить, і здається, що колеса її не торкаються й землі, а все не вдається вгамувати тривогу, що невідь-де і звідки взялася.
І раптом Марина починає відчувати в собі якусь дивну музику, мелодію, їй мовби й незнайому. Тієї мелодії ніде немає, але вона всюди — бринить і бринить, наростає, заповняючи собою і карету, і її саму — по вінця...
І коли вона, аби відволіктися від тієї нав’язливої мелодії, згадала Краків і свої заручини, на яких коханого представляв його посол, як одразу ж і збагнула, що то за мелодія.
«Гейнала»!
Мелодія з краківської легенди про дозорця з високої башти Марьяцького костьолу... Та «Гейнала», що її дозорець не встиг на трубі зіграти до кінця, піднімаючи по тривозі городян, як чужинська стріла, летюча і гостра, впилася йому в горло...
Марина похитувалась у кареті, а «Гейнала» все бриніла й бриніла в ній, у всьому її єстві — чому? З якої такої причини?
І раптом Марина збагнула: таж дозорець-трубач з легенди посилав їй — як і колись посилав городянам, — сигнал тривоги, наче застерігаючи її від чогось...
Але що їй — везучій, удачливій, щасливій, молодій, зрештою, яка ще тільки-но розміняла юнацький вік, — загрожує? І на якусь мить, злякавшись тієї тривоги, сигналу дозорця, їй забаглося повернути коней назад, до Самбора затишного, де вона завжди почувалася в безпеці і ніколи не знала, що таке тривога.
Але вона вже знала, що ніколи-ніколи не повернуть назад її коні летючі.
— Вйо!!. Вйо!!. — долітають до неї вигуки візників.
— Вйо!!. — ляскають батоги, і коні вже летять над світом білим, і карета за ними теж летить над світом білим...
Вйо!..
Вйо!!.
Вйо!!!
А тим часом у Самборі осиротіла бабця Софія (без Маринки їй наче сонечко зайшло) тяжко переймалася, що так і не повідала своїй вихованці останню казочку. Скільки вона повідала воєводиній дочці, а останньої так і не розповіла.
Ось вона, нерозказана казочка баби Софії Маринці, цариці московській:
«Жила-була одна лисичка. Якось захотілося їй солоденького. «Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати».
Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапку туди й засунула, щоби медку дістати. А бджоли того й не злюбили — як шугнуть з вулика, як кинуться на лисичку! Ех, як вона дременула тоді з пасіки!.. Утікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:
«Ой, божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!»
І що б то, здавалося, за казочка простесенька й наївна, а бач, побивалася бабця Софія, що не розповіла її наостанку Маринці.
Але Маринка пам’ятала інше. Те, що казали давні латиняни:
— Аут цезар, аут нігіль!
АБО ЦЕЗАР, АБО НІЧОГО!..
Але ж, батечку мій! Який же то справді мед солодкий і які ж то справді бджоли гіркі!..
Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці