За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна
- Автор: В’ятрович Володимир Михайлович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1646-4
- Жанр: История
Электронная книга - «За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна». Краткое содержание книги:
Отож, розчарування радянською дійсністю поступово починало домінувати в польському суспільстві. Ейфорія визволення від нацистів та відновлення держави швидко проходила, ставало зрозуміло, що справжньої свободи у новій Польщі не передбачалося. Згодом саме ця атмосфера, постійно посилювана комуністичними репресіями, стане платформою для польсько-українського порозуміння.
Іншим важливим чинником, який надалі впливав на польсько-українські стосунки, стали взаємні переселення, заплановані згідно з угодами між радянською Україною та організованим Москвою новим комуністичним керівництвом Польщі — Польським комітетом національного визволення.
До кінця 1944 р. переміщення зберігало добровільний характер. Серед сіл, які найшвидше погодилися на виїзд, були саме ті, які навесні 1944 р. найбільше постраждали в результаті акцій польського підпілля. «У спаленому поляками селі Сагринь Грубешівського повіту, — пише історик Олег Савчук про депортації на рубежі 1944—1945 рр., — виявили «бажання» виїхати останні 115 українських родин (384 особи, насамперед в Одеську та Дніпропетровську області, декілька родин просилися у Волинську й Рівненську області). 513 мешканців спаленого села Модринь того ж повіту бажали виїхати на Одещину (кілька родин на Волинь). У спаленому поляками селі Турковичі того ж повіту 130 родин (484 особи) в основному виїхали у Дніпропетровську, частково Херсонську, Рівненську й Волинську області».
«Найбільш звернена увага на переселення, хоч як ніхто не хоче вірити, що таке наступить. Вже появились відозви Польського Комітету Національного Визволення (Польські Комітет Визволення Народовего) в справі переселення. Переселення буде вповні добровільне; одначе дотепер ніхто не зголошується».
Уже наступного, 1945 р. польська влада вирішила пришвидшити депортацію, залучивши військові сили, що призвело до чергового загострення польсько-української війни.
Згасання полум’я війни на Волині
Перелом 1943―1944 рр. характеризувався черговим наростанням конфлікту, який, зважаючи на те що польські підпільні сили в перші місяці нового 1944 р. розгорнули створення 27-ї Волинської дивізії АК, набув ознак війни між обома підпільними арміями. Проте цивільне населення в цій війні страждало, на жаль, не менше, ніж раніше, адже її вели за панування над територіями, які населяли як українці, так і поляки. Кожна з підпільних армій ― УПА та АК ― проводила дії, спрямовані на «здобуття оперативного простору» в терені, що часто виливалося у ліквідацію чужонаціонального населення, яке розглядали як потенційну загрозу для розвитку власного руху.
На початку 1944 р. дивізія радянських партизанів під командуванням Петра Вершигори розпочала масований наступ на бази УПА у Свинаринському лісі. Повстанці змушені були відступати, чим скористалися польські підпільники. «У перших числах лютого, — пише історик Іван Ольховський, — на села, що розташовувалися навколо «Свинаринської січі», здійснили свої «очищувальні акції» батальйони «Сокола», «Яструба», «Луни» і «Сивого» 27-ї Волинської дивізії піхоти АК, які щойно поповнилися поліцаями 107-го шуцбатальйону. Польські вояки захоплювали навколишні села практично без бою, адже упівців у них уже не було. Відтак мішенями під час їхніх «військових дій» ставали українські селяни-біженці. Так, у Свинарині під час нападу польських вояків загинуло 50 осіб, у Мочулках — 10 осіб, у Ревушках — 14 осіб, у Вовчаку — 9 осіб, у Осі — 23 особи. З цих окупованих сіл аківці чинили наскоки на Осекрів, де вбили 40 осіб, на Маковичі, де полягло 47 українців».
Діяльність АК на Волині в цей час описує їхній безпосередній учасник Вінцентій Романовський. «Нові бої розгорілися на зламі 1943—1944 рр., — пише він, — коли поляки отримали наказ цілковитого очищення цих теренів з огляду на підготовку акцій проти німців. У боях і двосторонніх сутичках здобувалося село за селом. Згідно з наказом «Любоня», під захист підпадали лише жінки, діти та старі. Утім, йшлося про захист життя, але не право на місце помешкання. Всі мали виселитися на терени, де ще панували німці. Після зламання опору УПА цивільне населення отримувало короткі терміни для залишення своїх сіл. Ті, що спізнювалися, ризикували життям. Забирали найнеобхідніші речі, а цінніші предмети домашнього вжитку закопували в землю. Йшли на вигнання в таких же умовах, які творили кілька місяців перед тим полякам».