За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

«Поширення операційної бази» супроводжувалося масовими злочинами польських вояків проти цивільних українців. Про це писали не тільки українські, а й польські підпільники. У звіті на ім’я волинського представника польського уряду від 31 січня 1944 р. читаємо: «Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості, яку виявляли українські банди у своєму ставленні до поляків. Польські партизанські загони організовують «наскоки» на українські села, виганяють із них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрелюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей».

Існували чіткі вказівки та накази командування польського підпілля, які забороняли ліквідацію під час акцій цивільного населення, особливо жінок та дітей. Проте, як і у випадку з українськими повстанцями, партизанське командування не здатне було цілком контролювати власні збройні загони. Почуття особистої образи, біль від втрати рідних та близьких, загальна атмосфера взаємної ненависті часто штовхали українських чи польських партизанів на вчинки, що можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини.

Про одну з таких акцій, яка відбулася в селі Запілля на Любомльщині, розповідає в книзі «Кривава Волинь» Іван Ольховський: «18 березня 1944 року село оточили два батальйони вояків 27-ої Волинської дивізії піхоти: поручника Казиміра Філіповича («Корда») та поручника Міхала Фіалки («Сокола»). Мешканців Запілля, які кинулися втікати в ліси та багна, польські вояки розстрілювали і зганяли у будинки (зокрема, до Киселів) та до клуні Мадричунів. У північно-західній частині села ― Козачку — поляки наштовхнулися на самооборону села. Зав’язалась перестрілка. Поляки втратили кількох вояків і відступили до центру села. У цей час декому із запільців вдалося вискочити зі схронів і втекти до лісу. Нападники зрозуміли, що їм чинить опір невелика кількість людей, і вони масованим вогнем витіснили їх у ліс за межі Запілля. Після цього почалася жорстока розправа над упійманими запільцями та мешканцями інших сіл, що тут переховувалися. Поляки вивісили прапор на тополю, вишикували чоловіків у колону, позв’язували їм руки, поспускали штани, аби ті не могли втекти, і нібито почали з’ясовувати, хто з них належить до УПА. Чоловіки відмовлялися називати себе повстанцями. Їх катували, кололи штиками, розпорювали животи і розрубували голови у клуні Кондратюків (Мадричунів). Хто пробував утікати, того доганяли і завертали назад або розстрілювали на місці. Щоб не чули катувань, поруч грала музика. Коли розправа закінчилася, нападники підпалили клуню з тілами вбитих і поранених, аби замести сліди. Запалили хати в селі та місцеву Свято-Миколаївську церкву 1763 року. Загинуло у цей день в Запіллі близько сотні мирних мешканців, в тому числі діти, жінки, старики».