У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Дискримінаційний характер австрійського законодавства щодо євреїв виявлявся й у тому, що ведення метричних книг у єврейських громадах перебувало під наглядом римо-католицьких священиків, а витяги з них підлягали засвідченню з боку останніх. У середині XIX ст. позиція Австрійської держави щодо прихильників юдаїзму почала змінюватися. Конституційні закони 1867 р. зрівняли євреїв з іншими етнічними групами як у соціально-економічних, так і в конфесійних правах. Ці тенденції відповідали загальним положенням права етнічних меншин на заснування власних товариств, а отже, створювали можливості реєстрації єврейських релігійних громад на рівних правових підставах. Суттєвим бар’єром у практичному функціонуванні останніх залишалися майнові питання, які зоставалися у віданні християнських етноконфесійних спільнот, передусім римо-католиків.

Вирішальне значення для зміни статусу єврейських релігійних громад мав закон «Про врегулювання зовнішніх правовідносин єврейських громад», ухвалений 21 березня 1890 р., положення якого в цілому діяли в Галичині до 1927 р. Відповідно до австрійської традиції, яка визнавала євреїв лише як релігійну групу (конституція 1867 р. визнавала релігійною спільнотою (Religionsgemeinschaft), але не народністю (Volksstamm), єврейська релігійна спільнота отримала статус, принаймні теоретично, інституції винятково конфесійної. Особливістю закону було й те, що він організаційно, але примусово, об’єднував у рамках релігійної громади представників різних частин юдаїзму: «Нікому не дозволяється чинити перешкоди вільному визнанню релігійних переконань, особливо під оглядом виконання ритуалу» (§ 25). Це у свою чергу гарантувало релігійну свободу в єврейських громадах. З огляду на це правомірно стверджувати, що особливістю взаємин єврейських релігійних громад з владою/державою в досліджуваному хронотопі став наступальний характер останньої. Її законодавство слугувало суттєвим засобом коригування етно-політики щодо статусу єврейських релігійних інститутів, об’єктивно-імперативним прийомом регулювання відносин держави з прихильниками юдаїзму. Гарантування євреям прав релігійної спільноти і свободи єврейського релігійного середовища (в царинах освіти і доброчинності) стало однією з передумов забезпечення їхньої рівноправності у внутрішньоконфесійних та міжцерковних стосунках на імперському просторі.

Таким чином, церковно-релігійний сегмент державної етнополітики Відня визначали, з одного боку, стратегії захисту та створення рівних можливостей для функціонування інститутів етноконфесійних спільнот (при одночасній преференції домінуючій конфесії — католицькій), а з другого — традиціоналізм етноконфесійних спільнот і значуща роль християнської церкви і релігійних громад у збереженні самостей.

Вагомим компонентом етнополітики Відня стала реалізація державою невідкладних заходів, які сприяють легітимації влади титульного етносу, налагодженню механізму функціонування етнополітичного організму. Зазвичай це поступовий процес, під час якого «нові» мешканці стають активними учасниками економічного, соціального, громадянського, культурного й духовного життя країни, що їх прийняла. Якщо участь етнічних груп у етнополітичному проекті під назвою «держава» завжди відрізняється нерівноправним характером, то інтеграція підпорядкованих груп в імперський організм, свідчить про те, що, по-перше, в державі є титульна нація (одна чи більше), яка концентрує дефіцитні ресурси (особливо владу) у своїх руках, а по-друге, всі інші етнонаціональні спільноти мають сповідувати або етносепаратизм або ж інтегруватися в етнополітичний організм.

Найсильнішим фактором інтеграції підпорядкованих груп залишався тандем мова/освіта, який, утверджуючи нові ідентичності, впливав на сприйняття інтегративної функції держави. Адже, як стверджує Б. Рубл, критичне значення для успіху міжгрупового компромісу мають особливі моделі співіснування різних етнічних, мовних і расових груп — там, де вони працюють і навчаються. Відомий історичний факт: коли мова стала національним критерієм, а послуговування тією чи іншою мовою як рідною стало ототожнюватися з конкретною етнонацією, будь-якого громадянина Габсбурзької монархії, який вважав німецьку рідною і при цьому користувався нею як основною мовою спілкування, зараховували до німецької нації. З огляду на це, було б важливо з’ясувати, приміром, чи вивчали мову титульних етносів і/або сусідів у навчальних закладах західноукраїнських теренів, де вчилися представники етнічних груп. Саме в такій, так би мовити, мовній перспективі останні можуть бути ідентифіковані як такі, що мали своє місце на шахівниці мов та етнонацій, а потім вийшли на авансцену і гуртуються на політичному кону. Проілюструємо це твердження на прикладі українців та євреїв.

Мова титульних етносів імперії (у нашому випадку німецька) стала ядром освіти (початкової, середньої і вищої) етнонацій. Так, в освітніх директивах Львівської шкільної ради вказувалося, що німецька мова є обов’язковою під час навчання в закладах освіти регіону як для педагогів, так і для слухачів; вимагалося знання відповідної термінології та навчальної літератури (від 2 класу середньої школи), а також складання державних іспитів німецькою мовою. Та поза цим у Галичині використання мови титульного етносу підмінялося широким діапазоном знання мови домінуючої етнонації — поляків. Це було пов’язано із законом від 25 травня 1868 р., який унезалежнив школу від церкви і віддав нагляд за нею крайовим, окружним, а згодом повітовим і місцевим шкільним радам. А оскільки до них входили передусім представники польської етнічної еліти, то очевидно, чому саме польська мова була панівною в системі шкільництва в Галичині другої половини XIX — початку XX ст.