Багряні жнива Української революції
- Автор: Коваль Роман Миколайович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- ISBN: 966-83-31-19-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Багряні жнива Української революції». Краткое содержание книги:
Книга відтворює прогалини в нашій історичній пам'яті та оживляє її синів, які полягли в боротьбі за свободу і щастя нашої Батьківщини.
Як виглядає, спочатку Антон Гребенник був у партизанському відділі отамана Семена Хмари-Харченка, «добре зорганізованому й із добірних людей», і вже 10 жовтня 1921 року перейшов кордон. «У відділі Хмари перебували люди, що не могли сидіти дома, бо московською окупантською владою були переслідувані. З 42 шабель відділу майже половина була старшини, решта селяни та інтелігенти з округи, більшість шибайголови…»
Після цілонічного переходу зупинилися на хуторі коло Деражні. День просиділи впроголодь — їли лише варені опеньки, а надвечір прибув із-за кордону зв’язковий. Він привіз наказ сотнику Хмарі-Харченку повертатися до постою Головного повстанчого штабу за новими розпорядженнями. Разом із десятьма кіннотниками Семен Хмара рушив назад до Збруча. Був у цьому гурті і Антон Гребенник. У ніч на 13 жовтня кордон було подолано.
Тим часом до кордону під виглядом робітничих бригад із таборів для інтернованих стягалися козаки і старшини Армії УНР. Як правило, вони не мали доброго одягу, більшість була без шинелей, дехто в накинутих на плечах ковдрах, подертих черевиках, а хто й босий. Але ненависть до москалів за їхні насильства над рідним краєм так палахкотіла в їхніх серцях, що вони готові були йти до бою навіть роздягнені. Аби тільки зброю дістати.
Антона Гребенника приділили до відділу особливого призначення Михайла Палія-Сидорянського. Шлях повстанців лежав через Проскурівський та Летичівський повіти на Хмільник та Бердичів, а потім через Житомирський та Коростенський повіти до трикутника Малин — Чоповичі — Радомишль, де Палій мав з’єднатися з головною Волинської групою, яку очолював особисто Юрко Тютюнник.
25 жовтня 1921 року з гуртом у 10 чоловік у районі Гусятина Антон Гребенник знову перейшов Збруч…
Як командир кінної чоти, Гребенник взяв участь у багатьох боях, витерпів усі труднощі цього незвичайного рейду, який увійшов в історію Визвольних змагань як Другий зимовий похід. І врешті повернувся неушкоджений назад: пройшовши з боями півтори тисячі верст, 6 грудня разом із побратимами в районі м. Острів та с. Мілятин щасливо перейшов кордон. За час від 26 жовтня група мала численні успішні бої з частинами Красної армії, а саме: проти 8-го кінного полку «Червоного козацтва», 7-го і 57-го кінних полків, 2-ї бригади «Червоного козацтва» та інших частин, зокрема було захоплено в полон і знищено «дві чрезвичайки в повному їх складі».
30 листопада 1923 року Антон Гребенник написав «Доклад отамана Чорної Хмари до Похідної канцелярії Головного Отамана Військ УНР». Ця доповідна й стала важливим джерелом цієї розповіді.
Яка подальша доля сміливого старшини Армії Української Народної Республіки, я не знаю, напевно, його біографія ширше висвітлена у книзі колишнього бунчужного повстанського загону Чорної Хмари, відомого агронома-ботаніка, інженера Гаврила Гордієнка — «Під щитом Марса», перший том якої вийшов у Філадельфії 1976 року. Цю книгу видатний український історик еміграції Лев Шанковський назвав «вершком об’єктивності».
Може, колись я знайду цю рідкісну та об’єктивну книгу… Тоді й допишу історію неспокійного запорозького отамана Чорної Хмари — вірного сина України Антона Гребенника.
85. Адріян Марущенко-Богданівський, воїн та історик
Вичерпна історія Армії Української Народної Республіки не буде написана ніколи. Тому що далеко не всі з тих, кому вдалося пройти неймовірно тяжкий шлях випробувань у її лавах і вижити, написали спогади про ті історичні для нашого народу дні. Тож з особливою повагою ставишся до воїнів, які уславили себе на полях битв, а потім на еміграції, в тому числі й у таборах для інтернованих, пером своїм увічнили подвиг побратимів.
У ряду таких постатей стоїть Адріян Марущенко-Богданівський, герой двох війн — Першої світової, де він здобув сім орденів, і Великої вітчизняної війни українського народу 1917–1920-х років. У лавах українського війська в 23 роки він став підполковником, а за участь у Першому зимовому поході був відзначений найвищою українською військовою відзнакою — орденом Залізного хреста.
Лавровим вінком можна було увінчати його і за внесок в українську історичну науку, адже Адріян Марущенко-Богданівський є автором низки історичних праць, а саме: «Українізація частин в російській армії (1917 р.)», «Занапастили Божий рай», «На світанку (уривок із щоденника ад’ютанта дивізії. 1920 р.)», «Передостанній бій Окремої Кінної Дивізії (1920)». А найголовнішим його твором стали «Матеріали до історії Лубенського імені запорозького полковника Максима Залізняка полку», опубліковані в п’ятьох збірниках журналу «За Державність» у 1930-х роках. На підставі цієї праці можна вивчати драматичну історію українського війська.
Щоб збагнути трагедію тих, хто став на захист нашої Батьківщини, наведу уривок із цих «Матеріалів…» про страшні дні перебування Армії УНР у «трикутнику смерті» наприкінці 1919 року:
«…Епідемія тифу… зі скаженою швидкістю руйнувала дощенту частини армії. Армія танула як віск і обернулася у велетенський обоз із тифозними… На возах сиділи скорчені в три погибелі постаті, замотані в усяке дрантя-лахміття, боронячись від… дощу зі снігом, що немилосердно бив у лице…
Тиф косив своє «жниво» серед оборонців України, які не мали ліків і не могли їх одержати з-за кордону… через заборону держав, які підтримували Денікіна… Справді, треба було мати залізні нерви, щоб не збожеволіти… від слухання рапортів, доповідей та звітів про жахливий стан у частинах…
Проходимо біля якогось шпиталю, наспіх зробленого з їдальні (як про це свідчить таблиця на ґанку того будинку), — аж волосся диба стало від того жахливого крику-зойку хорих вояків!
Старшини і стрільці ледве що не на землі лежали на брудних матрацах, напіврозкриті, в одній білизні, що була не чистіша від тих матраців. Ось лежить стрілець — блідий, очі викотилися, дивляться нерухомо в сіро-олив’яне небо, а зсинілі уста розхиляються, мов шепочуть останню молитву…
Обік нього — козак-запорожець із розтріпаним оселедцем, лежачи на вогкому напівзамерзлому матраці, звивається в муках-болях. Зсовується зі свого ложа і непокоїть сусідів. Уста спалені, чорні, покриті піною; щоки вкрила трупова блідість; блакитні розпалені очі забігли кров’ю, втопили зір у нас і дивляться з якоюсь надлюдською мольбою про поміч.
— Болить… болить… — слабим голосом, повертаючись із боку на бік, простогнав цей вояка-запорожець, показуючи лівою рукою на груди, які прикрашувала брудна, широкою прошвою вишита сорочка…
Самотні, зломлені, змучені від лютого тифу, як снопи лежали без руху; в гарячці відчиняли свої шкляно-мертвенні очі й дивилися в похмурий сірий небозвід, з якого, мов щоб полегшити їхні муки, — поливало рясно дощем-снігом, проймаючи їхні напівмертві тіла вогким осіннім холодом.
Інші — схоплювалися на ноги, падали на других, белькотали, кричали; санітари укладали їх, давали щось пити, накривали шинелями або чумарками, а обіч — без жадного накриття лежали посинілі трупи, з яких стягалася одежа для тих, що ще ворушився.
Терен перебування армії щогодини зменшувався. Орієнтацій і думок було багато: одні носили в кишенях російські наплечники, показуючи їх з усміхом; інші розходилися по дядьках, підробляючись під селян чи робітників… Тільки незначний відсоток стояв на твердому ґрунті «битися за Україну, битися до загину»… і перед жадним ворогом не капітулювати, помимо того, що формально обов’язок провадити дальшу боротьбу було узалежнено від бажання кожного вояка, — «решту ж розформувати й уважати вільними».
Такий настрій панував і в рядах 2-го кінного Переяславського полку, який відходив разом із армією до району Старокостянтинова, прикриваючи її недобитки упертими ар’єргардними боями з переможною кіннотою московських «золотопогонників», забираючи від них обози, артилерію та інше військове майно.
З бойових частин ціла група Січових стрільців демобілізувалася. Решта частин, незважаючи на розпачливий стан, все ж таки не використала дозволу й не прийняла рішення про самоліквідацію.