Багряні жнива Української революції

підполковник Минаківський (11 листопада в бою за ст. Чоповичі),

сотник Сарачан,

поручники Михайло Солтуненко і Дем’ян Сікорський (17 листопада під с. Малі Миньки),

хорунжі Варжанський, Чернелівський, Адольф Антосевич, Євген Мазанівський, Гриць Майдачевський (15 листопада під с. Леонівкою), Сергій Полонський, Павло Слюсарів,

підхорунжі Василь Кобельський, Павло Мельник, Корній Букрій, козак Дмитро Крисальний.

А 22–23 листопада 1921 р. у м. Базарі було розстріляно таких вояків Залізної дивізії:

поручники Ернст Єгер Артурович із Праги (німець), Погиба Федір Данилович із м. Літки Чернігівської губернії, Ходько Борис Олексійович із Києва,

старшина Бережний Сидір Петрович із м. Бахмача Конотопського повіту (у 2-му Зимовому поході — курінний 4-ї Київської дивізії),

хорунжі Синиця Стефан із с. Узин Васильківського повіту, Петренко Іван Діонисійович із с. Серби Могилівського повіту, хорунжий (?) Мироненко Кузьма Давидович із с. Піски Лохвицького повіту,

підхорунжі Кузьмин Яків Васильович із с. Василівки Ананьївського повіту, Гладченко Ілько Семенович із Васильківського повіту, Сидоренко Семен Іванович із с. Хибалівка Ніжинського повіту, підхорунжі (?) Постелинський Діонисій Людвигович із с. Телепеньки Вінницького повіту (поляк), Делозовський (Долозовський?) Олександр Іванович із Києва,

козаки Горбач Іван Олександрович із с. Курені Конотопського повіту, Баранов Георгій Арсентійович із Пашковецької волості Проскурівського повіту (росіянин, фотограф), Губенко Зиновій Трифонович із м. Ладижина Гайсинського повіту,

юнаки Маницький (Маніцький) Іван Михайлович із м. Кам’янця-Подільського, Демченко Петро Костянтинович із Глухівщини.

У ті ж дні розстріляли більшовики й таких старшин 3-ї гарматної бригади (ад’ютантом командира якої був Л. Романюк):

підполковник Шура-Бура Іван Лукич із м. Борзна Чернігівської губернії,

поручник Солтученко Михайло Харлампійович із м. Голта Херсонської губернії,

чотовий Михайленко Яків Іванович із Кролевецького повіту, підхорунжі Марков Володимир Михайлович із м. Саврань Балтського повіту (росіянин), Лященко Федір (Василь?) Якович із с. Гирівка Конотопського повіту, Рубан Іван Лукич із с. Чубичі Чернігівського повіту, Шевченко Лазар Харитонович із с. Пшеничне Канівського повіту, Кушлімський (Кушлинський) Адам Іванович із с. Макарове Ушицького повіту, Вовк Арсен Дмитрович із Поділля, Моцак Грицько Іванович із Лохвиччини,

козаки Кубельський Василь Феодосійович із Поділля, Слюсарев Павло Григорович із Курської губернії (росіянин) та юнак Окаловський (Акаловський) Вадим Євгенович із Кам’янецького повіту Подільської губернії, лицар ордену Залізного хреста.

У дивізії відзначали пам’ять всіх, але особливо вшановували поручника Дем’яна Сікорського з 3-ї гарматної бригади. Оточений червоними під Малими Миньками, він «кинув під себе ручну гранату, щоб не датися в їхні руки. Він загинув смертю героя… — писав Леонід Романюк у книзі «Третя залізна дивізія». — Від того часу на кожній вечірній повірці в 3-й Залізній гарматній бригаді першим викликалось ім’я поручника Дем’яна Сікорського — його дух вірності і завзяття був завжди із Залізними».

Трагічний Другий зимовий похід 1921 року, за висловом Леоніда Романюка, був «лебединою піснею» як 3-ї Залізної дивізії, так і всієї Армії УНР. Версальські угоди стверджували, що війна у Європі закінчилась. Треба було шукати нових методів боротьби за Україну. «За влучним висловом поета Євгена Маланюка, — писав Л. Романюк, — треба було міняти «стилет» на «стилос».

Те, що Леонід Романюк записався до Студентської громади табору Каліша, свідчило, що він збирається продовжувати навчання… І дійсно, почувши, що у Чехословаччині відкрилися вищі українські навчальні заклади, він, не вагаючись, вислав документи і письмове прохання прийняти його до складу господарської академії в Подєбрадах. Йому не відмовили, і 1923 року Леонід став студентом. «…Це була тільки зміна зброї на шляху до нашого національного визволення і омріяної Державності», — зазначав він.