Багряні жнива Української революції

Слід сказати, що на корабель «Володимир» було «напхано до 12000 людей, хоч він розрахований на 5000 пасажирів, а на «Дон» прийняли нормальне навантаження, бо на ньому їхав Фостіков. Кубанці, котрих не взяли на кораблі, помандрували з донцями до Керчі, де якась частина сіла на кораблі, що були призначені для донців. Останні посідали всі, а кубанців залишилось на березі декілька тисяч — «на розправу большевикам».

Уже у відкритому морі генерал Хоткевич наказав явитися всім командирам частин до нього. «Пішов і я туди, — розповідав отаман. — Тут уже зібралися самі полковники та генерали. І я собі ближче просунувся. Всі підходили і записували, скільки вони мають людей, щоб одержати харчі. Я тоді й собі підійшов і заявив, що я є командир партизанського отряду. Тоді генерал Хоткевич почав кричати і допитуватися, яким чином я попав на пароплав. Я заявив, що таким правом, як і всі…»

Хоч і без особливого бажання, але харчі партизанам видали…

Плавання, особливо на переповненому кораблі «Володимир», було тяжке. Добре, що хоч погода сприяла.

Нарешті прибули до Костянтинополя.

Але турецькі власті не дали дозволу причалити до берега.

Простояли на рейді два дні. Пасажири почали хвилюватися. Отаман хотів виїхати на човні до міста, бо «почув, що там був Левицький… Пробратися не вдалося, бо заборонили, а золота й срібла не було»…

Нарешті керівництво врангелівської армії, альянти і турецька сторона домовилися: донців поселять у Чаталджі, Добровольчу армію з генералом Кутеповим на чолі — в Галіполі, а кубанців висадять на острів Лемнос.

Отак 24 листопада 1920 р. кубанці, а разом із ними і повстанці Чорної Хмари вивантажилися на острові Лемнос в Егейському морі. «Острів цей був пустельний і дикуватий». І не дивно, адже за легендами тут колись у вулканічних печерах жили циклопи…

Отаман відмовився вивантажуватися — він прагнув досягти материка, щоб потім через Румунію добратися з козаками до України. Чорна Хмара заявив французькому генералові Перре, що командує «українською частиною» і не хоче розміщуватися разом із врангелівським військом. Француз пішов назустріч і наказав розмістити українців окремо, що й було зроблено. «Ми, — розповідав отаман, — одразу вивісили український прапор…»

Було холодно — острів у цю пору року продувало з усіх боків зимними вітрами, а приміщень, в яких можна було б сховатися, не було. Не було на Лемносі й рослинності, відповідно і палива — дрова сюди завозили з материка або інших островів. По острову «можна було йти кілька годин — і не знайти жодного дерева».

Козаки жили в наметах, та й тих для всіх (особливо напочатку) не вистачало. Невдовзі довідалися, що на сусідніх островах живуть рибалки, нащадки запорожців із попередніх еміграцій. «Вони мали маленьку православну церковцю і розмовляли архаїчною українською мовою. До козаків, які часом до них прибивалися, вони ставилися зичливо, але жили бідненько і культурно обмежено».

На Лемносі всі опинилися під протекторатом Франції, яку представляв генерал Бруссо.

Генерал заявив членам кубанського уряду та членам Кубанської ради, які також потрапили на цей негостинний острів, що «Врангеля можна вважати ліквідованим і що французи зноситимуться безпосередньо з козаками». Та вийшло не зовсім так: на острові заправляв усім представник Врангеля генерал Фостіков, який «дуже вороже ставився» до козаків відділу отамана Чорної Хмари.

Нарешті надійшов довгоочікуваний дозвіл відправитися до Костянтинополя. «Тоді чорноморські козаки, — писав отаман, — почали записуватися до мене у відділ. Я набирав секретно». Посадка почалася о 7-й ранку 4 грудня 1920 року: козаки сідали на пароплав самочинно, без дозволу коменданта пристані, генерала Хоткевича, який страшенно обурився непослухом українських козаків та неповагою до його звання.

Хоткевич «усе вимагав від мене, — згадував отаман, — щоб я ставав перед ним «по всєм правілам». Але я йому заявив, що я йому не підлягаю і цього робити не збираюся. Генерал Хоткевич сказав, що мене арештує».

І, справді, отамана, який не визнавав над собою влади російських генералів, арештували. Повстанці хотіли вжити зброю, але Чорна Хмара заспокоїв їх — бо повірив «чєстному слову русскаґо ґєнєрала», що його відпустять, як тільки корабель із його козаками буде готовий до відправлення.

Отамана відправили до табору лінійця Саломахіна, а той скерував його далі — на гору, обтягнуту дротом, яку охороняла варта. Тим часом пароплав знявся з якоря і відплив.

Так скінчилося отаманування Чорної Хмари. І знову він став Антоном Гребенником, до того ж ще й арештантом.

В імпровізованому концтаборі довелося провести 15 діб. «Не годували, спав на зимовому камінні, а ще до того, — додавав він, — вартові старшини казали, що я піду під суд». Нарешті один старшина запропонував Гребеннику написати українською мовою рапорт на ім’я французького генерала Перре. І невдовзі в’язня, вже хворого на пневмонію, було звільнено.

Старший ад’ютант Онуфріїв, який доброзичливо ставився до українців, дав Гребеннику перепустку і посадив на корабель, що плив до Сербії, в Бухту-Катарську.

Врешті Гребенник потрапив до Белграда, де виклопотав «од Врангеля» документ, з яким виїхав до Будапешта. А звідти за сприяння полковника Володимира Сікевича він виїхав до Польщі…

На цьому одіссея запорозького козака не закінчилася: як видно, душа його спокою не шукала. Він зголосився до Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, який готував рейд у поневолену більшовиками Україну. І невтомний запорожець погоджується взяти участь у новій, смертельно ризикованій епопеї.