Багряні жнива Української революції
- Автор: Коваль Роман Миколайович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- ISBN: 966-83-31-19-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Багряні жнива Української революції». Краткое содержание книги:
Книга відтворює прогалини в нашій історичній пам'яті та оживляє її синів, які полягли в боротьбі за свободу і щастя нашої Батьківщини.
Якби наш народ був державним, козаків і старшин отамана Гальчевського вже давно б належно відзначили. А ми навіть не знаємо про це, а коли ж довідуємось, то не віримо, що таке можливо…
Та який би героїзм не виявляли козаки і старшини Подільської повстанської групи, все ж у другій половині 1922 року сили були явно нерівні… Тож 2 вересня після кількаденних безперервних боїв довелося Гальчевському розпустити повстанську групу. Більшість козаків лишилася на Батьківщині, а Гальчевський на чолі вісімдесяти бойовиків перейшов Збруч… Разом з отаманом пішов до Польщі і Василь Сензюк.
Уже наступного літа Гальчевський відправив до України три повстанські групи — Волинську, Київську і Подільську. Разом із Подільською перейшов кордон і Василь Сензюк. У середині липня 1923 року Сензюк, виконуючи завдання свого отамана, відновив у районі свого родинного села Сахни партизанський відділ у складі десяти козаків, озброєних рушницями.
Та недовго отаманував Василь Сензюк: у ніч проти 27 липня 1923 року в районі Віньківців, що за 18 верст від Нової Ушиці, він потрапив у засідку ударної агентурної групи Подільської губернської ЧК. У бою Сензюка тяжко поранили…
У полоні Василь пробув недовго: вже на ранок його чиста душа Шевченкового Яреми відлетіла у рай. Та перед смертю Сензюк ще встиг дезорієнтувати ворога, сказавши, що група Гальчевського повертається до Польщі…
Так загинув святий і страшний — козак Василь Сензюк, який у час боротьби визнавав тільки один шлях — шлях перемог.
84. Невесела одіссея отамана Чорної Хмари
Справжнє його прізвище — Антон Якович Гребенник. Народився він 15 січня 1890 року в с. Велика Михайлівка, що на Катеринославщині.[18] Закінчив Гнідинське ремісниче училище. 1911 року прослухав сільськогосподарські курси у Катеринославі.
Під час Першої світової служив рядовим. Потім поступив до Казанської школи прапорщиків, яку закінчив 1 січня 1916 року. Згідно з направленням виїхав до міста Покровська в 248-й запасний полк російської армії. Пізніше, в званні поручника був відряджений на станцію Алтата Рязансько-Уральської залізниці. Вже у березні 1917 р. йому вдалося перевестися в Україну, на Волинь, у Славуту, де служив у 264-му запасному полку.
Скориставшись розвалом російської армії, Антон Гребенник покинув службу і поїхав додому. Тут на початку 1918 року потрапив у складну ситуацію — його двічі арештовували махновці. Гребеннику інкримінували агітацію за «буржуазну» Центральну Раду. Попри «тяжкі звинувачення», махновці пропонували Антонові перейти до їхніх лав. Та він відмовився. Тоді Нестор Махно, який колись вчителював у рідному селі Гребенника, у Великій Михайлівці, наказав розстріляти його.
Підпоївши варту, Антон зумів втекти.
Переховуючись, він зустрівся з невеликим загоном (чотири старшини та вісім козаків), який оперував проти махновців. Гребенник приєднався до повстанського гурту. Незчулися, як відділ збільшився до 180 чоловік. Складався він виключно з селянських дітей. Були серед них і учні. Спрямування повстанців було: «За Центральну Раду, проти гетьмана».
Невдовзі Антон висунувся на провідника. Загін під його керівництвом швидко зріс до 300 козаків.
Воювали проти більшовиків та Махна за Катеринослав. Спільно з відділом отамана Ангела[19] (500 козаків і старшин) у селі Краснополець під Катеринославом знищили 120 червоних головорізів каральної експедиції — самих китайців і латишів. Полонених — на пострах іншим окупантам — повісили вздовж дороги на деревах. Потім, між Катеринославом та Знам’янкою, повстанці билися проти денікінців. В одному великому бою їм пощастило захопити два бронепотяги та знищити піхотний полк.
«Пізніше, — оповідав отаман, — (я) стояв на Кічкасі (міст) і оперував проти відступаючого Денікіна».
Добровольча армія під шаленим тиском тисяч селянських ватаг притискалася до моря, а в причорноморські степи під кличами допомоги українцям вливався новий окупант — червоні москалі, які обіцяли визволити Україну від москалів білих…
«Освободітєлі» довго не барились і показали свою звірячу сутність. Тож повстанці Чорної Хмари дуже скоро повернули зброю проти них. «Билися з большевиками в районі Плавнів». Між станцією Жеребцем і Олександрівськом перервали шляхи й захопили каральний відділ, який їхав до Олександрівська, і винищили його. Між Катеринославом і станцією Синельникове козаки Чорної Хмари, переодягнені в червоноармійців, спинили потяг. Під час перевірки документів було заарештовано чекістів — одного латиша та шістьох євреїв. У с. Дмитрівці «спустили їх до порожньої студні». Але чекісти виявилися великими життєлюбами — вилізли та втекли.
Справедливість все ж перемогла: селяни наздогнали втікачів, добряче побили їх та повернули назад у криницю. Щоб більше не провокувати чекістів до втечі, вирішили трохи підсмалити їх: кинули до криниці соломи та підпалили її.
«В даному випадку, — коментував цей епізод ад’ютант Симона Петлюри Олександр Доценко, — шість замордованих повстанцями чекістів — жиди. Але чи можна в цих жорстоких розправах вбачати «юдофобство» українського народу? З більшим правом можна було б вбачати «українофобство» жидів у катуванні українських селян… Тим більше диким і ганебним виглядає перекладання відповідальності за антижидівські ексцеси (часто розлючених жидами ж комуністами) українських мас на Головного Отамана С. Петлюру…»
Якщо спочатку відділ Чорної Хмари складався виключно з піхоти, то згодом поповнився кінною сотнею на чолі з прапорщиком колишньої російської армії О. Курочкою з Олександрівська.
Піхотою командував поручник Петренко з с. Жеребець. Одну з піших сотень очолював вчитель із Кам’янки прапорщик Хоменко. Бунчужним повстанського загону Чорної Хмари був Гаврило Гордієнко. Всього загін Чорної Хмари налічував близько півтори тисячі козаків і старшин.
Тим часом українська армія відступила на захід. Чорна Хмара залишився в рідній місцевості та зосередився на нищенні більшовицького запілля, комунікацій і живої сили. Діяв за директивами особистого представника Симона Петлюри, видатного організатора українського підпілля на півдні України доктора Гелєва, македонця за національністю.
Намагаючись нав’язати контакти з Петром Врангелем, доктор Гелєв виїхав до Криму, а отаман Чорна Хмара продовжував бої проти більшовиків — аж «до приходу Врангеля».
Повернувшись, доктор Гелєв приніс вістку, що Врангель на українських повстанців дивиться як на потенційних союзників і розраховує на їхню підтримку під час наступу своєї армії.
Навесні 1920 року від Гелєва надійшов наказ, щоб під час переходу корпусу генерала Писарева через Дніпро в районі Олександрівська загін Чорної Хмари вдарив у спину більшовикам на правому березі Дніпра. Та наказ прийшов занадто пізно, вже тоді, коли врангелівські війська було розбито.
Настала черга і повстанців. Їх оточили з трьох боків, «а з четвертого був Дніпро». Вистрілявши набої, повстанці кинулися у воду. Хто вплав, а хто на рибальських човнах намагалися дістатися рятівного берега. Допливли далеко не всі: хтось потонув, а хтось загинув від куль. А хтось відсидівся у плавнях. Через Дніпро переправилося лише 318, і то переважно без зброї і одягу.
А було повстанців перед боєм 600.
Щоправда, «частина (їх) прорвалася назад».
Отаман мусив звернутися за допомогою до врангелівського генерала Писарева, який теж зализував рани після тяжких боїв із Красною армією. Той відповів, що одяг та зброю повстанці отримають лише за умови розформування свого відділу та влиття у підпорядковані йому частини. Не погодившись, Хмара відійшов із рештками свого загону до Катеринівки, де з допомогою селян вдалося одягтися та взутися.
Тим часом Красна армія продовжувала наступ. Врангелівці відкочувались на південь, слідом за ними помандрували і козаки Чорної Хмари. Не беручи участі в боях, на возах дісталися Генічеська. З огляду на те, що лісів, де можна було б переховатися, тут не було, вирішили відступати далі — по Арабатській стрілці.
[18]
Велика Михайлівка (Дібрівки, Діброва) Олександрійського повіту Катеринославської губернії — тепер с. Велика Михайлівка Покровського району Дніпропетровської області. В цьому селі народився також отаман Феодосій Щусь (1893–1921).
[19]
Не плутати з чернігівським отаманом Євгеном Ангелом.