Осінь 1920 року. Форсувавши річку Збруч, Армія УНР наступає. Наступає востаннє. Попереду просувається кінний Мазепинський полк. Не приймаючи бою, червоні панічно тікають. І все-таки втрати є. З розчинених дверей храму долинають слова заупокійної молитви, сумні співи. Потому на подвір'я виносять домовини з тілами полеглих. Калатають церковні дзвони, хор затягує «Вічную пам'ять». Виростають скромні могильні насипи.
А далі наступ, далі відступ, звичайний, як воно буває на війні, розгардіяш. І вже ніхто не пригадає, як же звалися ті, що віддали своє молоде життя за Україну, з часом зникають і самі козацькі могилки…
Наводимо цей, можливо, не найяскравіший епізод із книги «Багряні жнива Української революції» Романа Коваля, щоб підвести читачів до засадничої думки, яку автор висловив на одному з творчих вечорів: «Наша спільна мета — повернути якомога більше імен, якими б могли пишатися українці. Наша мрія — своєю працею наблизити день радості, коли раптом збагнемо, що жертовна кров лицарів таки окупилася, що мрія про українську Україну таки здійснилася».
Він же пояснив тоді, що саме спонукало його зайнятися оцією тематикою: «Складається враження, що історію Української революції 1917–1920-х років — вже в роки незалежності — часто писали люди сторонні, у яких пульс не прискорювався, коли мова йшла про трагедію мільйонів співвітчизників. Ці холодні лаборанти називали себе науковцями, об'єктивними дослідниками.
У час, коли серце розривалося від розпачу за національне приниження мого народу, вони байдуже длубалися у національних ранах, вважаючи, що пишуть монографії чи дисертації. У цих людей не було бажання бути адвокатами Вітчизни, — адже вони «справжні, безпристрасні, нейтральні науковці»…
Роман Коваль побачив світ 1959 року в місті Горлівці, отже, за паспортними даними є сином пролетарського Донбасу і середовища зінтернаціоналізованого — алі нікуди. Запитаєте: а звідки взявся шалений патріот, переконаний український державник? Роман Миколайович твердить, що першопочатком стала жителька славного Гуляйполя Олена Антонівна Вінник, котра приїздила в Горлівку до сина. Їй часом і віддавали малого Романа. Заколисуючи його, вона співала «старі українські, козацькі пісні, яких знала безліч».
«У безмежно зросійщеній Горлівці, де, здавалось, вже ніщо українське не проросте, гуляйпільська дівчина епохи Національно-визвольних змагань, яка, напевно, не один раз напувала коней козацьких, та й самих козаків, стиха наспівувала думи, вгамовуючи голопуцька, — каже Роман Коваль. — Маю містичне переконання, ірраціональне відчуття, що саме ці пісні, увійшовши у мою підсвідомість, запрограмували мене…»
Не будемо критися, були, напевно, й інші причини. Закінчивши середню школу, Роман Коваль збирався був піти на історичний факультет Київського педагогічного інституту… Але на історичному факультеті вже навчався Андрій Коваль, старший брат. І мама Надія Василівна порадила: «Є можливість вступити в медінститут…»
Лікарської традиції в їхньому роду не було, втім, Роман подумав: «Чом би ні?» Погодився — і пізнав світ з іншого боку. Світ і людей. Ясна річ, у медінституті його вразила анатомка, — з її холодними трупами, вивернутими нутрощами і, скажемо так, специфічними запахом… А ще байдужість, інтегральний якийсь цинізм патологоанатомів, часом і лікарів… Звертаємо на це увагу, аби зрозуміли: щоденне спілкування зі смертю, споглядання того, як людина безповоротно переступає фатальну межу, дозволили згодом письменникові Ковалю без зайвої афектації змалювати сцени вбивства і насильства, котрі у читача непризвичаєного викликають болісну реакцію.
І хоч вивченню медицини Роман віддався серйозно, вже на першому курсі твердо знав, що буде письменником. Віра і переконання його були безапеляційні…
Перші теми підказала професія. Писати почав він про пацієнтів, їхні долі, звертав особливу увагу на зворотний бік життя. Багатогодинні розмови з пацієнтами-євреями спричинили появу кількох єврейських новел — «Бас-Амі Ріраховська», «Хава-Лея Левікова» та інші. Це були документальні оповіді про єврейське життя — у Черкасах, Пирятині, Києві… Тоді й народилося перше оповідання про епоху 1917–1920-х років, епоху, яка пізніше заполонила Романа Коваля. Тоді, на початку вісімдесятих років, і почав формуватися потяг до реального, а не підфарбованого життя, скрупульозної документалістики.
Попри бурхливу політичну діяльність у 1990-х років, а може, й завдяки участі в усіх цих маніфестаціях, мітингах, нарадах, дискусіях, з'їздах, Роман Коваль спромігся видрукувати понад 700 статей, провести півтори сотні вечорів пам'яті та презентацій книг про Визвольну боротьбу українського народу, три цикли радіопередач («Отамани Гайдамацького краю», «Кубанська Україна», «Минуле, що не завершується»), написати зо три десятки розвідок (серед яких відзначимо «Чи можливе українсько-російське замирення?», «Підстави націократії», «Філософія українства», «Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії», «Отаман святих і страшних», «Повернення отаманів Гайдамацького краю», «Нариси з історії Кубані»).
