Багряні жнива Української революції
- Автор: Коваль Роман Миколайович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- ISBN: 966-83-31-19-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Багряні жнива Української революції». Краткое содержание книги:
Книга відтворює прогалини в нашій історичній пам'яті та оживляє її синів, які полягли в боротьбі за свободу і щастя нашої Батьківщини.
Прямували на Любар. Тут скупчувалися залишки нашої армії… У Любарі Романюка затримали волохівці та допровадили до свого отамана. Щоб врятуватися, довелося дурити Волоха, запевняючи, що бригада приєднується до нього. Волох повірив і розкрив пароль: «Пропуск — шлик, відклик — Шепетівка». Це допомогло вирвалися з Любара, бо скрізь — і на містках теж — стояла варта.
Під час перегляду в Чорториї новий командир 3-ї Залізної дивізії Валентин Трутенко, який замінив хворого на тиф Олександра Удовиченка, потиснув руку сотнику Романюку й висловив подяку за те, що той врятував п’ять гармат і рештки особового складу гарматної бригади.
Під час наради старшин Леонід Романюк нарешті почув радісну вістку — їхня частина до поляків у табори не піде, а разом з іншими вирушає вглиб України — у запілля Добровольчої армії. І справді, вже 5 грудня 1919 р. старшини отримали наказ полковника Трутенка готуватись до виступу вранці наступного дня.
«Ранок був притишений, сірий. Починало сніжити… А на серці, попри все, було радісно і ясно. Починалась нова дія великої містерії боротьби за волю України. Ми виходили в Зимовий похід. «Руша-а-ай…» — так завершується спогад Леоніда Романюка «Від Бершаді до Чорториї (напередодні Зимового походу)»…
Згідно з військовими канонами відділ, який іде на партизанку в запілля ворога, мусить бути добірним: і з погляду особового складу, і коней, і озброєння. Відділ має бути рухливим, без обозів, за винятком підвод із боєприпасами та ліками.
Військо ж українських фанатиків, вирушаючи з-під Любара, перебувало в розпачливому стані: люди були погано вдягнені, в подертих чоботях, часто без зброї та набоїв. Половина особового складу хворіла на тиф, а медичного забезпечення не було. «Замість возів із боєприпасами армія мала величезні рухомі на возах лазарети з тифозними, що не хотіли кидати своїх частин і благали товаришів узяти їх із собою», — згадував учасник Зимового походу Михайло Крат.
«То був марш одчаю, розпачу, — писав старшина Армії УНР Василь Задоянний, — марш небувалий в історії війн, неможливий (ні) з погляду воєнної стратегії, ні здорового людського глузду. Тільки безмежна любов до рідного краю та глибока віра в успіх нашої перемоги над ворогом давали нам сили й спонукали на героїчні чини».
3-тя Залізна дивізія вирушила в похід разом зі Спільною юнацькою школою; всього в колоні сунулось близько тисячі старшин і козаків, 4 гармати, 10 кулеметів, 100 шабель кінноти.
Дорога була тяжкою. Біля с. Черепашинці, що за 10 верст на північ від Калинівки, шлях проходив через страшне болото. 3-тя Залізна дивізія ледь із нього вибралася. Довелося покинути всі важкі вози, дві гармати і два кулемети.
13 грудня дотяглися до м. Вахнівці, а наступного дня разом із Київською дивізією Юрка Тютюнника захопили повітове місто Липовець. Таким чином, українська армія вийшла з оточення і опинилася в запіллі Добровольчої армії.
3-тя дивізія отримала наказ увійти у порозуміння з галицькими частинами, які стояли в районі Липовця — Животова. Контакти показали: попри те, що галичани перебувають у складі ворожої армії, вони так само прагнуть «єдності та братерства» — було багато випадків, коли галичани давали наддніпрянцям свої гармати, віддавали здорових коней в обмін на хворих, приймали поранених і тифозних наддніпрянців до своїх лазаретів, переховували наших зв’язкових.
Усе ж грудень закінчився для колись непереможної дивізії трагічно: 25-го під містечком Животовом, що на Таращанщині, через вину полковника Валентина Трутенка 3-тю Залізну дивізію було розбито…
А сталося це так.
Ще 24 грудня Трутенко отримав наказ від командарма Михайла Омеляновича-Павленка терміново вивести залізних із району, до якого наближалися значні сили денікінців. Начальник штабу полковник Михайло Крат вивів частину о шостій ранку за село на дорогу, що вела на села Стадниця і Високе.
Зупинивши колону, стали дожидатися командира дивізії. А той не поспішав… Відпочивав чи, може, аналізував ситуацію — коли його вояки (в тому числі й хворі на тиф) чекали на морозі й холодному вітрі. З’явився він о 12-й годині й нарешті дав наказ вирушати. Та було вже пізно. Перший зауважив денікінську кінноту Микола Чижевський. То був кінний полк зведеної Кавказької дивізії під командуванням князя Голіцина (600 шабель).
Українські вояки не змогли боронитися, бо замерзла вода в кулеметах, а задубілі пальці заклякли і відмовляли в послуху… А кінна сотня Залізної дивізії ще вранці пішла в авангарді.
У цей день 3-тя Залізна дивізія перестала існувати — її було викреслено зі складу української армії. З решток дивізії (дві кінні сотні та ті, хто втік, а потім прибився до армії) було сформовано 3-й Окремий кінний полк. На нього було покладено обов’язок «берегти традиції Залізної дивізії».
Як склалася доля сотника Романюка в цьому поході, мені невідомо… У своєму нарисі «Зимовий похід Армії УНР…» він знову не акцентує уваги на своїх діях. Зате наголосив, що в час Зимового походу відбувся «масовий кривавий плебісцит» українського населення Правобережжя і Лівобережжя, яке повсюдною допомогою рідній армії проголосувало за Українську державу. Коли б не було цієї підтримки, то похід швидко завершився би поразкою або став «скороминучим воєнним епізодом».
Наприкінці нарису Леонід Романюк висловив надію, що подвиги козаків і старшин Армії УНР Зимового походу «ще чекають на поетів, малярів, письменників і музик, що струсять із них передчасний порох забуття та покажуть нам вогонь правдивої любови до Батьківщини»…
9 червня 1920 року Друга стрілецька дивізія, яку навесні сформував Олександр Удовиченко, що повернувся з денікінського полону, змінила свій порядковий номер на третій і стала називатися Залізною. Юридичні підстави до цього були незначні: до 2-ї дивізії приєдналися залізні з 3-го Окремого кінного полку, який постав унаслідок катастрофи під Животовом. Головна мотивація полягала в імені командира дивізії, який скликав під свої знамена залізних з інших частин. Саме Олександр Удовиченко символізував «залізну» традицію. І вояки сходилися.
Повернувся до кадру 3-ї Залізної і сотник Романюк. Разом із дивізією він взяв участь у наступі з Галичини, форсуванні Дністра біля Городенки і подальших боях.
Та в жовтні 1920 р. Польща і совєтська Росія, що вели між собою таємні переговори, домовилися про перемир’я. Це означало, що наша армія (25 тисяч вояків) залишилася сам на сам проти півмільйонної Червоної армії. Історик Іван Кедрин-Рудницький писав, що польсько-російський договір «є особливим «мементо» для українців: вистерігатися будь-коли іншого союзу з Польщею, як тільки такого, що гарантом збереження його польською стороною була б українська сила».
Українці не могли не прийняти черговий виклик долі. Козаки і старшини розпачливо змагалися вже не стільки за незалежність України, скільки за «честь своєї зброї». Наша армія, писав Леонід Романюк, «билась до останнього набою, не скапітулювала і не схилила свої стяги, вкриті славою в боротьбі за Українську Державність».
Останній бій 3-тя Залізна дивізія провела 21 листопада 1920 року. Вісім гармат 3-ї бригади обстріляли кінноту Григорія Котовського, що наближалася до мосту через Збруч — москалі хотіли зашкодити переправі та захопити полонених. Бригада Котовського одразу сховалася в ярок. Зате вискочила ворожа батарея та з відкритої позиції почала гатити по станції Волочиськ. «Гармаші 3-ї Залізної дивізії рішили вистрілити до кінця свої набої… За декілька хвилин від ворожої батареї залишилися тільки шматки, її цілковито знищено… Батареї правої групи були зняті з позиції лише після того, коли останній набій випущено на ворога. Це був останній салют рідній землі».