Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Ухилення Ради від відповіді на запитання про те, чи припиняє вона пряму й посередню підтримку каледінців, зриває початі нами мирні переговори і покладає на Раду всю відповідальність за продовження громадянської війни, яку почали буржуазні класи різних націй і яка цілком безнадійна, бо величезна більшість робітників, селян і армії рішуче стоїть за соціалістичну радянську республіку.
А національні вимоги українців, самостійність їх народної республіки, її права вимагати федеративних відносин Рада Народних Комісарів визнає повністю, і вони ніяких спорів не викликають»338.
Тут слід сказати, що текст документа, написаного ленінською рукою і завіреного секретарем РНК М. Володичевою, дещо відрізняється від варіанта, опублікованого у зібранні творів. Ряд відмінностей носить несуттєвий, редакційний характер. Проте є й один важливий момент. У публікаціях випущено одне речення, що передує останньому абзацу: «Що стосується виводу військ з України, то це питання може бути порушене лише за умови припинення військових дій, і тоді це питання стане неминучим, а розв’язання його не може зустріти труднощів»339.
Невідомо, ким, коли і з якої причини було вилучено принципову щодо тогочасних взаємин тезу про вивід російських військ з України, що пов’язувалася Леніним з припиненням військових дій. Можна лише висловити два припущення. Або така ув’язка видалася непереконливою для самого Леніна (адже припинення військових дій залежало в той момент не стільки від прямого адресата документа — Центральної Ради, а від двох інших сторін — РНК і Каледіна). А можливо, тут виявився і сталінський вплив, що на той час, як буде показано нижче, вважав необхідним продовжувати військові дії радянських військ. Їх передислокацію у межах України, не рахуючись з наслідками.
Таким чином, протягом всього грудня, неодноразово вдаючись до дипломатичних демаршів — аж до ультиматумів, В. Ленін одночасно шукав можливості для мирного розв’язання конфлікту з Українською Радою. Неупереджена оцінка підготовлених Головою РНК документів, здійснюваних ним кроків не дає підстав вважати ленінську позицію неприступно мілітарною.
Думається, що цей висновок не можуть поколивати і такі факти, які останнім часом розглядаються однозначно-тенденційно — про ініціативу В. Леніна щодо направлення на Україну проти Центральної Ради збройних сил Радянської Росії.
Сукупність документів дала змогу таким чином відновити хроніку тогочасних подій.
Після отримання незадовільної відповіді на ультиматум із Києва В. Ленін і керований ним робітничо-селянський уряд, вирішивши «вважати Раду у стані війни з ними», не стали на шлях форсування подій, а діяли зважено, помірковано і принципово. 5 грудня В. Ленін доручив командуючому Петроградським військовим округом В. Антонову-Овсієнку підібрати за угодою з головноверхом М. Криленком і наркомом у військових справах М. Подвойським кандидата на пост командуючого військами, що діятимуть проти контрреволюції на півдні країни, погодився з пропозицією Антонова-Овсієнка призначити його на цей пост340.
Численні документи незаперечно свідчать, що В. Леніна в даному випадку понад усе турбувало становище на каледінському фронті341. Щодо Центральної Ради ніяких рішучих кроків не здійснювалося. Навпаки, Раднарком за ініціативою свого голови терміново, 6 і 7 грудня, розглянув на своєму засіданні пропозицію Українського революційного штабу Петроградської крайової військової ради про мирне врегулювання конфлікту між Центральною Радою і РНК342.
Показово, що Ленін, обговоривши 8 грудня з Антоновим-Овсієнком плани боротьби з контрреволюцією на півдні країни власноручно написав йому посвідчення, згідно з яким Антонов-Овсієнко уповноважувався «для загального керівництва операціями проти каледінських військ і їх посібників»343.