![Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/0/8/4/samotnij-mandrivnik-prostue-po-samotnij-dorozi-romanizovani-biografii-opovidannya-roman-download.jpg)
Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]
- Автор: Домонтович Віктор
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Спадщина
- ISBN: 978-966-2685-12-1
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]». Краткое содержание книги:
— У мене, — казав Куліш про себе, — безодня хохлацького ледарства, і полежати на боці, нічого не роблячи, для мене найвтішніша з насолод.
Він каже про вихор, що мете його:
— Тіла мого не стає на ту кипучу роботу, котора вихорем душу мою сюди і туди мете, не нездужаю я, ходжу я, розмовляю я, діло роблю я, а щодня мене убуває, убуває. Тепер зосталось од мене тільки подобіє, що був колись чоловік!
— Сидю за працею, — розповідав Куліш про себе, — і томлюсь, як на панщині. Та години, віддані праці з примусу, хоч як вони не прикрі, можна назвати щасливими супроти тих годин, котрих я не знаю куди дівати: не читається, не пишеться; дома нудно, вийти з дому сумно.
Він скаржиться на сум і самоту, повторюючи рядки поета:
— Небагато, — казав про себе Куліш, — небагато проводять таке самотнє життя, як я, і небагато так сумують…
Він говорить про свою меланхолію, нудьгу, нервову перевтому, самоту, моральну ізольованість, постійні безпричинні хвилювання, мізантропічне почуття порожнечі, незадоволеність і відчай.
Це не сплін, не той урочистий і поважний петербурзький сплін, позичений в англійців, імпозантний і комфортабельний, аристократичний сплін в амфіладах просторих кімнат, літургія нудьги, нудьги речей, а звичайна безсила «інтелігентська» виснаженість від праці, коли все в середині людини ніби випито, ніби висмоктано: настрій скаженого пса, позіхання устриці, тінь тіні, маркотне марення мари…
Куліш тікав від самого себе.
— Одне почуття в мене єсть, — признавався Куліш, — тікати, але куди — не знаю. Я б тікав навіть від самого себе, тому що душа моя складається з дисгармонії, що мене самого катує.
Тікання, самота, прагнення степів і лісу, скарги, жалість, нарікання — ось головні риси тодішніх Кулішевих настроїв.
Тікати… Цей мотив знайшов собі глибокий вияв у Ґетевому «Фаусті»:
При перших прикметах душевної зів’ялости Куліша охопила тривога, сумніви й вагання.
Обертаючись назад і оглядаючи минулі роки, він із жалем впевнявся, що життя його було вбоге, злиденне й нерадісне.
Життя своє він пройшов не під згуки флейт і не з келихом, повним вина, в саду, насиченому ароматами квітів і прохолодами втіх. Не флейти і не троянди квітчали його суворе й віддане безупинній праці життя. Непохильна свідомість обов’язку керувала ним.
За коректами, перекладами, рукописами, книжками він не помітив, як минула його безлюбовна молодість.
Він скаржився на гіпохондрію і казав про себе:
— В Петербурзі я відчував велику знемогу, відчував себе стариком!
Ці гіпохондричні й меланхолійні настрої, підказані складними внутрішніми переживаннями, пригнічували Куліша й підготовляли ґрунт для тієї душевної кризи, що не тільки загрожувала наприкінці 50-х років порушити внутрішню його рівновагу, а й зовсім вибити з колії звичайної його діяльности.
Йому здавалось, що він марно загубив свій час, що він нічого не зробив, щоб здійснити свої надії, і життя своє він прожив без користи й досягнень, а мета ще безнадійно далека, хоч сил уже стає все менше й менше. Він пише про «загублений даремно час», про передчуття близької «отставки из жизни».
Року 1856, наближаючись до 40-х років життя, він уперше відчув, що молодість відходить, що роки минають і що в життєвих буденних турботах і піклуваннях не все ще взято, що можна було від життя взяти. Він відчував, що на бенкет буття він прийшов як стороння особа, як непрошений гість, що його обминули на тому бенкеті, і, стомлений ранньою втомою, ще не дійшовши до вечора свого життя, він похапливо поспішає випити все, що лишилося недопите.
Солдат і вождь, пророк неслави, звитяжець у боротьбі з собою, він переміг себе і не переміг життя, — чи зробив він будь-що?
Він приніс в офіру Україні, нації, поневоленому селянству себе, своє життя, свою особисту долю. Мучаючись, він пройшов по цій мученицькій землі, але чи не безплідна була ця офіра, чи не даремні були його сподіванки? Він важив на терезах життя свої офіри й недосягнене щастя і, схоплений нудьгою, з гірким сумом впевнявся, підбиваючи підсумки, що він ще не жив…
— Не жив і не кохав!..
— Убога жизнь не задовольнила моєї згаги кохання!..