Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

Романи Куліша з Милорадовичівною, Марком Вовчком, Глібовою, Ганною Рентель — ті Кулішеві романи, що про них ми маємо певні відомості, припадають на другу половину 50-х і на початок 60-х років, на час від року 1856 до року 1862.

Кулішеві було вже тоді 38—43 роки… Отже, його романи — це романи зрілої, літньої людини, якій уже під сорок і за сорок, яка в своїй громадській і літературній діяльності переживає розквіт творчих можливостей, здійснює найкращі прагнення й найпринадніші мрії молодих літ, стверджує своє соціальне призначення, але в інтимному, особистому житті гостро і гірко починає відчувати сердечну зів’ялість, хандрливу втому, дражливу й знервовану байдужість.

Усе в житті, в почуттях, в пізнаннях здається пізнаним, відчутим і нецікавим; усі думки продуманими, усі книжки прочитаними. Дні минають за днями все непомітніше, одноманітніше й швидше. Життєва путь стомлює, як проста путь без цілі: порожня просторінь, безкраїй обрій, блискучо відполірована площина без тіней, бездоганна геометрична конструкція. Картон, лак, дерево, вапно, скло.

До кохання примішується почуття гіркости, навмисности, примушености, надто гіркої гіркости, тієї гіркости, що викликає підозру в щирості й отруює почуття. Серце спустошено, почуття озлиднено. Почуття не так переживається, як конструюється, з безпосереднього переживання обертаючись в логічну схему. І що гіркіше відчуто цю спустошеність серця і порожнечу душі, то пристрасніше сподіванка знайти оновлення в молодому дівочому коханні!..

У своєму самотньому чернечому кабінеті, заваленому інкунабулами, Фауст, упевнившись у суєтній нікчемності пізнань, мріє про Маргариту, про живе життя серця; але в полоні попільного тліну зотліли почуття, і кохання дівчини він купує, продавши душу дияволові.

Отак-о й на всіх «фаустівських» Кулішевих романах лежать прикмети трагічного й похмурого, нерадісного й тяжкого безочаровання, прикмети зневір’я, сумніву, хитань, спустошености, втоми, непевности, зотлілих оксамитів і вицвілих саєтів, осінніх скарг, вечірніх життєвих присмерків.

Людина плекає в собі ілюзорну й сумнівну сподіванку заперечити те, що єсть, і відновити, що вже давно вицвіло й спорохніло.