Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

— Були й коло церкви, сходили й на дзвіницю і повернулись, обігнувши всю садибу й оглянувши все дочиста.

Подібні жанрові сценки, як оцей випадок з яблуками, зворушували серце Кулішеве своєю ідилічною декоративністю.

В Куліші було багато сентиментальности, багато від Квітки, від сентиментальних ідилій Квітчиних чутливих повістей. Отже, й селянство Куліш до певної міри відчував за стилем і сюжетами Квітчиних творів. Саме тоді, р. 1856, він писав церковні казання українською мовою. Скориставшись із нагоди, він читав їх селянам.

— Я читав перші аркуші українським поселянам, і сльози їх були для мене нагородою, — писав Куліш (4/ХІІ—1856).

Куліш ставив собі завданням «трогать до сльоз» серця поселян! Це була метода й манера тодішньої народницької пропаганди. Чутливому зворушенню надавали переваги перед іншими способами агітації.

— Маня так забризкалась водою в човні за допомогою, розуміється, Серьожі, і так замазала свою довгу сукню, якої носити ще не вміє, що мусила тоді ж передягнутись.

— Графиня показувала мені свою роботу: вона малює олійними фарбами, як справжній митець. Я показав їй портрети Аксакова, що я їх був узяв навмисне з цією метою, і вона так захопилась фотографією, що я їй подарував Аксакова. Вона прийняла подарунок з приємністю.

— Обідали. Після обіду швачки співали українських пісень — дуже гарно.

— О п’ятій годині я поїхав, і через те, що графа чекали ще за декілька днів з Києва, а Тарновський теж невідомо коли повернеться до Качанівки, паперів же моїх туди не привезено і шинелі від Сенчила не прислано, то я вирішив їхати сам до Києва.

Останній абзац цього листа з 11 серпня описує короткочасне перебування Куліша в Києві, де він одвідав Хильчевського, Каменецького й інших і потім, заїхавши в Березову Рудку до Закревських, повернувся до де-Бальменів.