Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
— А я не їм, — виправдовувався Муратов.
— Ну, хай йому всячина! Ти краще скажи, як живеш, чи є в тебе гроші. Твоє прізвище?
— Муратов, — відповів Юрій.
— То як же воно життя в нас, на гражданці?
— Нічого, хороше життя…
— Тільки грошей чортма, правда? — встряв у розмову Гавриш. — Ти не бійся, Юро, говори прямо! Скажи: де, мовляв, ті гроші в солдата візьмуться, що ви, Кузьмо Яковичу, ще й питаєте?
— Ох, і бідовий же ти, Василю!
— Це я, коли про інших мова, а як мене торкнеться, я в кущі.
— То ти, Муратов, зайди сьогодні в контору, тобі випишуть аванс. Я дам команду, — пообіцяв Кузьма Якович.
— Хай заяву подає в КВД, — сказав червоніючи Ференчук. — Йому б і костюм справити треба. Доки ж його в гімнастьорці.
— Це вірно. Чуєш, Муратов? Давай, брат, обживатися по-справжньому.
— Тут і про дівчат подумати треба, як вони реагують на твоє існування, — наморщивши лоб, почухав свою потилицю Соловей. — В костюмі воно й реакцію сильнішу можна викликати і так далі.
— Усе! Закругляйте! — обірвав розмови завгар.
— По машинах! — гаркнув Василь і перший побіг до свого самоскида.
Надя запізнювалась і потрапила до залу перед самим початком концерту, тому сісти довелося на перше-ліпше місце в задніх рядах. Їй важко було сьогодні вирватися з роботи, але, почувши, що в Нове Городище приїхала заслужена капела бандуристів, вона кинула все і прибігла, бо це ж її найулюбленіший колектив! Навіть почути його виступ по радіо — велика радість.
Співали пісню Ніщинського «Закувала та сива зозуля». Із сцени лилася туга. Голоси, переплівшись, звучали задумано й тихо… Уявлялося безмежне море і галери на ньому, невільники, що брязкають кайданами при кожному помахові весел. У морі порожньо. Ні паруса, ні щогли, тільки вітер жене хвилі, витає в просторі, крилатий і вільний, куди хоче.
Змучені галерники відчувають його своїми обличчями, спітнілими грудьми і оголеними спинами. Вітер наче бавиться з ними, наче пестить, і вони звертаються до нього в невимовній тузі за волею, за рідним зеленим степом:
Остання октава довго бринить у напруженій тиші залу, все затихаючи, кличе в оту далечінь, вкриту синюватою імлою, і так бере за душу тужливими надіями страждальців-галерників, що у Наді аж дух перехоплює. Вона прикушує губу і оглядається. Недалеко від неї в тому ж самому ряду сидить Муратов. Він низько схилився, зіпершись ліктями на власні коліна, наче ховається за спини переднього ряду, і ловить пісню жадібно, схвильовано, намагаючись лишитися непоміченим. Очі його блищать, щока, звернена до Наді, наче припорошена вапном або кам'яним пилом. З першого погляду Надя відгадала, що Муратов забув про все на світі зараз, віддавшись пісні…
Радісним і світлим гімном наповнився зал. Тут і відвага опалених боями сердець, і вже ледь. помітні нотки веселощів, що супроводжували запорожців по всіх-усюдах, на всіх шляхах людських, у битвах і в муках. Грізний речитатив змінює цей піднесено-радісний настрій:
І стривожене, з болем і гнівом:
А далі — боротьба, жорстока, кривава сутичка:
Пісня враз обірвалася, наче перервана струна, несподівано відлетіла, і зал якийсь час мовчав, неначе сподіваючись, що вона повернеться, прилине знову і принесе щось радісне, про що в ній на початку марилось. Але пісня не вертала. Галерники лишились за морем, і лише неясний міраж намалює їм перед смертю зелені степи, розкішні верби над Дніпром, і почуються пахощі чебрецю та ромашки як останній привіт рідної землі.
Оплески в залі гриміли довго й дружно. Кілька разів виходила дівчина, щоб оголосити наступний номер, але оплески не вщухали. Вони заглушали її слова, і з задніх рядів неслося вимогливе: