Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
Справді, як тут до нього ставились! Як турбувалися, щоб йому добре жилося, щоб нічого не хвилювало, не заважало працювати. І товариші, і начальство серед своїх турбот — усі знаходять час подумати про нього, Шакала, чимсь допомогти. Взяв він гроші на костюм у касі взаємодопомоги, і всі товариші раптом наперебій почали пропонувати: попрацюй за мене, будь другом! І він працював. А прийшов одержувати першу свою зарплату — здивувався: заробіток у нього був чи не в два рази більший проти інших. Значить, спеціально робили шофери так, щоб він більше заробив, щоб легше було розрахуватися з КВД і ще щось придбати з одежі.
А це вже разів два Надя Лепетова говорила йому про те, що скоро почнеться учбовий рік, треба в школу вступати, вчитися треба. І не лише вона, товариші теж про це говорили. Тільки делікатно. Василь Гавриш, так той вже разів три питав:
— Так у який клас ти підеш? — і махав рукою. — Я забув, що в тебе це питання взагалі не вирішене. А воно, знаєш, нічого… Можна і працювати, і вчитися у вечірній школі, ще й погуляти добре…
— Та мене щось не тягне до гульні.
— Тим більше! Я б на твоєму місці прямісінько до академіка дійшов.
А через кілька днів знову та ж сама розмова про школу. Толя Ференчук йде у восьмий клас. Накупив собі книжок, автоматичну ручку, і Муратов одного разу знайшов у своїй тумбочці пачку зошитів.
— Візьми, Толю, ти ось до мене зошити свої поклав, — Юрій подав йому покупку. Але Ференчук не взяв.
— То я тобі купив. Може, підеш у школу — згодяться.
І здавалось би, що їм до нього, до чужої людини, якби навіть він був справді демобілізованим солдатом? А от же піклуються, як за рідного. Усе це було незрозумілим, дивним для Муратова, він не вмів з'ясувати цю безкорисливу дружбу і щедру доброту і не стільки розумом, скільки душею, з обуренням відчував облудність дикої сентенції доктора філософії: «Людина людині — вовк».
Оці кілька тижнів роботи серед хороших, привітних людей зробили в душі Муратова хаос: він непомітно для себе захопився звичайнісінькою роботою. Не вовками були йому шофери, а за цей короткий час стали друзями, відвертими, щирими й уважними, яких у нього ще не було в житті. Коли б йому сказали півмісяця тому, що в нього буде стільки друзів у Городищі — і яких друзів! — він не повірив би нікому.
А найголовніше — це саме життя отут, в цій омріяній країні його дитинства! Тоді, хлопчаком, він не розумів його до кінця, а тепер уся привабливість вільної праці, постійне відчуття, що ти робиш людям добро, що ти такий, як і всі, в оцьому велетенському колективі, що тебе тут поважають і ти потрібний, завжди потрібний для хорошого діла, — все оце світле, ясне, незвідане на протязі кількох тижнів непомітно витісняло з його душі оте чорне, підле й підступне, до чого його готували цілих дванадцять років.
Воно якось наче відсунулось за цей час, а отут, у Садовську, знову стало перед очима у всій своїй мерзенності, і Муратов відчув до нього страшну, непереборну відразу. Все зараз кричало в ньому: «Не хочу! Не можу!» Але напливала інша, твереза думка: «А хто тобі повірить? Хто тобі простить твоє навіть ще й не здійснене шпигунство? Га?»
І це теж була жорстока правда дійсності, від якої треба було б утекти, як оце тікає від моря туман…
Та не втечеш, не позмагаєшся з туманом, не розчинишся у повітрі безслідно: людина лишає в житті сліди своїх вчинків і праці. Йди, Шакале, роби брудну свою справу, хоч яка вона бридка тобі, хоч краще б ти зараз пішов світ за очі і не знав ні хертвігів, ні хеллів, ні Дракона, ні оцієї віхи в морі, що стоїть поряд із затопленим човном, як свідок твоєї шпигунської долі.
Муратов оглянувся, наче хтось міг підслухати його думки, і швидко пішов понад берегом. На березі вже де-не-де лежав одяг, купальники або робили гімнастичні вправи, або просто походжали по білому м'якому піску. Це були здебільшого заядлі купальники — чоловіки, бо в таку пору жінки люблять поніжитися в ліжку, досипають вчорашні, згаяні в господарських клопотах хвилини.
За Садовськом порожньо. Десь на озерах кигикають чайки чи якісь інші птахи, але ні рибалок, ні мисливців немає. Юрій швиденько накопав у ямі черв'яків, вийняв з кишені перемет і, насадивши на гачок наживку, закинув. Пошукав очима, за що б прив'язати. Ага, ось він, той пакілець, навіть нарізка для шнура. Муратов прив'язав до нього перемет і витягнув з кишені другий. Закинувши другого перемета, Муратов оглянувся. Нікого.