Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
— Він був партизаном. Ну і видали його…
В цей час у коридорі почулися гучні квапливі кроки.
— Василь іде, — пошепки сказав Анатолій і підморгнув.
— А як ви знаєте? — спитав Муратов.
— Я його кроки завжди впізнаю, він… — але Ференчук не встиг закінчити фразу, і Юрій так і не дізнався, чому саме впізнає Анатолій Василеві кроки. Двері рвучко відчинилися, і на порозі з'явився веселий циганкуватий хлопець. Про його веселу вдачу говорили не лише чорні іскристі очі і відкрите усміхнене обличчя. Про це говорили кучері, що густо вибивалися з-під маленької сірої кепочки, сама кепка, збита набакир так одчайдушно, що незрозуміло було, яким чудом вона тримається на цій кудлатій голові, і навіть хромові невеличкі чобітки, халяви яких, зібрані в крикливі гармошки, здається, здатні були якщо не заграти, то засміятися. Він театрально викинув руку і продекламував: «Привет тебе…», але, помітивши Муратова, обірвав декламацію, церемонно відтягнув у боки свій матроський кльош, зробив жіночий кніксен, прогугнявив: «Пардон» і з запитливим виразом на обличчі повернувся до Ференчука.
— Це наш новий товариш, — сказав йому Анатолій.
— Ага! — Василь зробив кілька кроків, вийшов на середину кімнати і на весь голос, точнісінько так, як конферансьє в естрадних концертах, оголосив — До кімнати зайшов Василь, — і ще гучніше — Гавриш! — він вклонився Муратову, як кланяються публіці, і, всміхнувшись, подав руку.
— Здорово! — сказав Муратов без видимого ентузіазму.
— Це наш самодіяльний Тарапунька, — зауважив Анатолій.
— Труджусь, труджусь і ніяк навіть на Штепселя не витягну. А до Тарапуньки, — він безнадійно махнув рукою, — куди твоє діло!
— Давайте вечеряти, — запропонував Анатолій.
— Давайте, давайте, — Василь підсунув стільця. — Сідай! — наказав він Муратову і, вминаючи хліб з салом і помідорами, спитав — Де будеш працювати? На якій машині?
— Ще не знаю. Завтра ранком одержу призначення.
— Гляди, щоб те призначення не вимотало тобі душу. Як дасть Трощенко драндулет, що його волами доведеться заводити, то матимеш призначення.
— А що? І такі є?
— Різні бувають, — знизав Василь плечима. Повечерявши, Муратов спитав хлопців, чи не знають вони інженера Лепетову.
— Як же, знаємо, — сказав Василь, розчісуючи перед дзеркалом свою шевелюру. — А в тебе що? Амури з нею? Вона дівчина нічого собі!
— Та ні, мати їй передала дещо, треба віднести.
— А може, в кіно підемо? — запропонував Анатолій.
— Не хочеться. Я стомився. Сьогодні відпочиватиму. От тільки однесу оце Лепетовій. — Юрій взяв пакунок під руку. — Ви покажете, де вона живе?
— Аякже! Це поряд з клубом. На сусідній вулиці.
Але дівчини дома не було. Юрій, погулявши трохи, походив по вулицях, зайшов знову. Лепетова ще не приходила. Він пішов у гуртожиток, роздягся і ліг спати.
І вперше за стільки років йому думалося про батька, про матір, про своє далеке дитинство. Думалося з якимсь сумом, з якоюсь тихою печаллю, наче все це можна було повернути, а він не спромігся цього зробити.
А вночі йому снився Дракон, батьки Ференчука, дружина Хертвіга і Олекса Петрович — і все це мішалось з живими людьми, серед яких були мисливці й прикордонники, а Трощенко вибивав свою люльку об Хеллову спину, говорив голосом доктора філософії: «Людина людині — вовк!», підморгував до Юрія і реготав.
Надія Лепетова повернулася з роботи пізно: затрималась на комсомольських зборах. Сусідка постукала і зайшла до неї, коли Надя вечеряла.
— Добрий вечір, Надіє Григорівно! — привіталась вона. — Я зайшла вам сказати, що вже разів два приходив якийсь хлопець, питав вас.
— Мене? Хто ж він?
— Не знаю, він себе не називав. Одягнений у форму без погонів, мабуть, демобілізувався недавно.
— Що ж він говорив?
— А нічого. Спитає вас та й піде.
— Дивно… — протягла Надя і задумалася. — Може, Сашко наш демобілізувався? От було б добре!
— Та ні, ваш брат не може бути таким чорним, як цей.
Хто це міг бути, Надя так і не могла придумати. Ранком її розбудив легкий стукіт у вікно. Прокинувшись, вона одразу ж згадала про вчорашнього незнайомця і, накинувши халат, вийшла в сіни.
На порозі стояв красивий, смаглявий юнак в солдатській формі. Він дивився на Надю суворо, пильно, наче щось хотів прочитати на її обличчі.
— Ви Надя Лепетова? — спитав він.
— Так, це я, але…
— Я вам привіз від матері ось оце, — він подав Наді пакунок.
— Але хто ви такий? — спитала Надя'.
— Я? Юрій Муратов, — він виструнчився перед дівчиною, клацнув закаблуками. І тільки тепер, десь у куточках губ, промайнула на його обличчі ледь примітна посмішка.