Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
Добре вкоченою дорогою Муратов їхав за передніми машинами до кар'єру, і йому здавалось, що він давно вже працює отут шофером і встиг звикнути до цієї роботи, до степу, до курної дороги, і в той же час він наче дивився на все це збоку очима сторонньої людини — і на себе, і на Трощенка, і на Василя. Було таке відчуття, ніби треба зараз же зупинитись, придивитися добре до всього, щось продумати, але що саме, він так і не зрозумів, бо думки його метушливо перескакували з одного предмета на інший, кудись поспішали, наче він все ще плив морем.
Біля кар'єру машини шикувалися в чергу, бо приїхали всі одразу. Шофери виходили з машин, збиралися групами, курили, розмовляли, поглядаючи, як вантажаться машини; Юрій посидів, посидів у кабіні і, побачивши осторонь у різнотрав'ї ромашку, вийшов з кабіни і ліг біля неї. Ромашка була точнісінько такою, які запам'яталися йому з дитинства. Оглянувшись, чи ніхто не дивиться, він схилився й понюхав її. І цей гіркуватий запах яскраво нагадав йому весну в рідному селі, коли в перші теплі дні, знемігшись від довгої зими, вони, йдучи із школи, знімали чобітки і бігали по ніжній слабенькій травичці, що пахла так, як пахне зараз оця ромашка.
Дивно, забулися імена товаришів, навіть їхні обличчя, а запах той пригадався одразу. Пригадалось, що земля була холодна, ще мокра від снігу, який розтав нещодавно, але на ній вже була трава, а значить, близько було тепло і літо з усіма його втіхами. І ще пригадалось, що мати, вертаючись з поля, частенько приносила додому польові квіти, серед яких були ромашки, і ставила їх на столі в скляній півлітровій банці. Отоді в хаті пахло ромашками просто запаморочливо.
Рука мимоволі потяглася до квітки. В цей час від кар'єру гукнули:
— Ей, хто там! Під'їжджай!
Муратов підвів голову. Попереду машини не було. Він квапливо зірвав ромашку, вскочив у кабіну і завів мотор. Під'їхавши, зупинився, відстебнув ґудзик нагрудної кишені і, перш ніж покласти туди ромашку, глянув на неї. Разом з квіткою зірвав він і гілочку полину. Поклав ці два крихітні стебельця в кишеню гімнастьорки, застебнув ґудзик і притиснув долонею до грудей. Перед ним лежав рівний степ, що теж пахнув ромашкою, а ще більше полином.
Наче й нехитра робота — водити самоскид, підвозити каміння на будівництво греблі, наче й нецікава зовсім, а захопила вона помалу Муратова через те, що відволікала від думок. Працюючи серед людей, весь час перебуваючи у робочій метушні, поспішаючи і відстаючи, випереджаючи й надолужуючи прогаяне, він не переставав відчувати свою причетність до чогось великого, гомінливого і поступово ставав серед шоферів своєю людиною, йому не надокучали розмовами, не пнулися в товариші, але якась мовчазна прихильність все більше відчувалась і в коротких репліках на реготі, і в скупих посмішках, з якими віталися з ним ранком старші шофери.
На старому самоскиді не було запасного колеса, і коли одного разу спустила камера і Юрій став серед дороги знімати колесо, щоб заклеїти його, біля нього за короткий час зупинилося кілька машин. Шофери допомагали одгвинчувати гайки, хтось приніс домкрат, хтось металеву щітку, і ніхто не питав, що Муратову потрібно, — несли, в кого що було. Василь Гавриш зупинився на хвилину, зняв своє запасне колесо, підкотив до Юркової машини.
— Одягай готове, клеїти потім будеш, — сердито сказав він.
— А ти ж як… без запасного?
— У мене гума добра, — відказав Гавриш і крикнув шоферам — Кінчай, хлопці, возитися. Поїхали!
Хтось поміг Юркові накинути на гвинти нове Василеве. колесо, і машини помчали до кар'єру. Юрій став серед дороги з ключем в руці і довго дивився їм услід, здивований і вдячний, нижня губа його злегка затремтіла.
Після цього випадку Муратову дуже хотілося якось віддячити новим своїм товаришам. Така нагода скоро трапилась. Він уже поставив свою машину, коли до нього підійшов Борис Соловей — його напарник, що мав змінити Юрія і працювати в другій зміні: каміння на греблю возили цілу добу.
— Розумієш, — сказав Соловей, знявши картуз і чухаючи потилицю. При цьому брови він підняв, лоб наморщив і став дуже смішним. — Сьогодні великий концерт дають столичні артисти. Моя чорнява, — він почервонів і для чогось підморгнув Муратову, — взяла квитки. Так, може, ти виручиш! Попрацюєш за мене кілька годин? А то… — він розвів руками. — Доведеться тобі йти з нею на концерт.