Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
Муратов зітхнув.
— Я вас слухав, Надю… Ви щаслива людина.
— А ви? Вам хіба не думається так само?
Ледве торкаючись її ліктя, Муратов ішов поряд і мовчав.
— А ви коли слухаєте хорошу-хорошу музику, коли вона вам увійде в серце, думайте: «Для чого живеш на землі?..» І вам світ здасться таким широким-широким і прекрасним, що ви здивуєтесь, як багато у вас сил, щоб зробити в цьому світі людям добро…
Муратов зупинив її, взяв за плечі, хвилину вдивлявся в її обличчя.
Ех, Надю, Надю… — похитав він головою, повернувся і швидко пішов геть, лишивши спантеличену дівчину посеред вулиці.
Розділ шостий
ЗАГУБЛЕНИЙ СЛІД
У Садовськ Муратов приїхав зранку. Ще сонний туман висів над морем, гойдався над самісінькою водою — от-от попливе, здіймаючись в небо, а тоді низько полине над степом легкими, прозорими хмарками, дивлячись на які, степовик, зупинившись у борозні, потопчеться на місці і, торкнувши пшеничного вуса, всміхнеться:
— Х-хе-хе, яка благодать. Ще буде тепла того, ой-ой-ой!
А біленькі хмарки, пустотливі, як діти, швидко-швидко пробігають над степом такі веселі, що й поле, здається, всміхається, і пташки, й посіви, і лиш прадавні могили, які бачили на своєму віку всякої всячини, лишаться байдужими. І в тій байдужості чується мудрість і одвічний спокій. Ці старезні кургани здаються сумними-сумними, наче тужать за тим, чого не знають люди, і лишаються вірними тому невідомому, і стоять собі — горді, самотні (хоч їх і багато) й німі. І скільки б не загравали з ними хмаринки, скільки б не голубило їх сонце, вони, темніючи від старості, так і залишаться байдужими мудрецями стерегти спокій і тишу полів.
А море, звільнившись від туману, закохано усміхнеться сонцю, спалахне сліпучим догідливим блиском і замре так на цілий день, ніжачись під ласкавим промінням.
Муратов, зійшовши на берег порожніми й тихими вулицями, довго стояв і дивився, як мінялися барви на морі, як легко здіймався у небо туман і як плив він собі, вільний і безтурботний, викликаючи в Муратова заздрощі й сум.
Він звик до моря, він за цей час скучив за ним, але було щось тривожне, щось неприємне в оцьому краєвиді. Може, це від далекої віхи в морі, яка закарбувалася в пам'яті так виразно, а може, від думки про те, чого вік сюди приїхав і що його жде в майбутньому. На Босфорі йому часто снилася вілла Хертвіга. Всміхалась і манила, мов далеке і сподіване щастя, — Хелл виразно натякав, що після вдалого закінчення операції Краба він, Шакал, житиме в ній, відпочиватиме щоразу, повертаючись із завдання. Тепер вона сниться все рідше. Частіше він згадує Олексу Петровича, останню розмову з ним, і його розповідь про самотність, про безпритульну старість здається зараз Муратову справжньою трагедією, зрозумілою йому, близькою, бо його доля стає все більш подібною до долі Юрського. Адже чим краще ставляться до нього отут люди, тим самотнішим почуває він себе серед них, тим йому тяжче: ставляться вони так хороше не до нього, не до Шакала, що приплив із-за моря човном шкодити на цій землі, ставляться так гарно і тепло до іншої людини, до шофера, до демобілізованого солдата Юри Муратова, роль якого він зараз грає і гратиме доти, доки не почне робити того, за чим його сюди послали…
Так, вілла Хертвіга все менше й менше всміхалась йому. Вона була далеко, десь в іншому світі, який з кожним днем віддалявся і віддалявся. І чим більше Муратов вдумується в теперішні свої стосунки з людьми, тим дивнішими здаються слова доктора філософії: «Людина людині — вовк».
Там, в коледжі, серед тих людей, що живуть іншим життям, зовсім не схожим на те, яким живуть оці прості шофери, вони здавалися правильними, він вірив у них і не вірив у людей. Особливо після того, як дізнався, що Олекса Петрович (подумати тільки! Олекса Петрович!) зрадив його батька. А доктор філософії і режим коледжу допомогли зненавидіти їх. Він хотів бути першим у всьому, кращим за всіх, найсильнішим, найсміливішим у коледжі. І не лише в коледжі. Це було до вподоби його вихователям і цілком влаштовувало їх. А тепер все це здавалося незрозумілим. Слова доктора філософії тут, серед нових людей, серед простих, грубуватих шоферів, утратили здоровий глузд.