Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
— Ну, от ми й познайомились, — сказала Надя. — Може, зайдете до кімнати?
— Ні-ні! По-перше, мені на роботу пора, а по-друге, ранком у дівочу світлицю не… положено, — він ледь зніяковів, але на Надю дивився все так же насторожено.
— Ну, то спасибі ж вам, — щиро сказала Надя і простягла йому руку.
Муратов злегка потиснув її і обережно відпустив, наче боявся, що Надина рука може зламатися.
— А як ви…
— Як я потрапив до вас?
— Ага! Може, від нашого Сашка?
— Та ні. Я доплив катером до вашого села, а далі він не йшов. Ну, люди порадили машиною добиратися до Нового Городища. Я й зайшов у ваш двір спитати, де саме можна сісти на машину. Так і познайомився з вашою мамою. — Муратов глянув на годинник і заспішив. — Пробачте, я мушу йти.
— До побачення. Спасибі вам. Та заходьте ж якось.
— Добре! — вже з вулиці гукнув Муратов, кивнув Наді на прощання і швидко пішов на роботу.
Коли він прийшов у гараж, там уже гули машини, синій дим стелився по широкому подвір'ю, плавав понад самою землею.
Завгар Трощенко стояв посеред двору з паперами в руках, роздавав шоферам путівки, гукав щось тим, що виїжджали з двору, і шофери, висунувшись, з кабіни, дослухалися до його слів і кивали головами. Поряд з Трощенком стояв Василь Гавриш і в чомусь його палко переконував. Трощенко сердився, насуплював брови і говорив:
— Іди і не в своє діло не мішайся. Сам знаю, але що поробиш? Немає кращих.
Юрій підійшов і привітався. Гавриш зняв картуз, відступив крок назад і, манірно схилившись, помахав ним перед собою, підмітаючи подвір'я:
— Добро пожалувати! — солодким голосом проспівав він. — Ми вам зараз найстарішого самоскида підшукаємо і — за героїчну мирну працю, воїне!
— И-и-им! — невиразно протягнув Трощенко. Докірливо хитаючи головою і дивлячись на Гавриша із зневагою. — Вредна ти істота, Василю! Їхав би я машиною, зустрів би тебе сонного на дорозі — не звернув би.
— По-перше, я не маю такої поганої звички спати на дорозі. По-друге, бодрствуючий, я десять разів встигну втекти від якої завгодно машини з вашого гаража, та вона й не виїде на мене, замре. По-третє, хто ж вас на вечорах художньої самодіяльності розважатиме, якщо ви переїдете мене? Вам же сумно житиметься на світі!
Трощенко дивився на Василя, презирливо примружившись, але посмішка в нього на обличчі блукала ніжна. Він блискавично вхопив Гавриша за чуба і, відставивши руку з паперами, повів його до найближчої машини.
— Ану лягай, поганець, під колеса, я з тебе корж зроблю, — він відштовхнув Гавриша і вже справді сердито закінчив — Щоб я такого неподобного базікання про гараж більше не чув, ясно? — він знову посміхнувся, дивлячись на Василя, і пообіцяв: — Розжалую!
— В завгари? — Гавриш знітився, втягнув голову в плечі. — Що завгодно! — патетично вигукнув він і простягнув до Трощенка. руки. — Тільки не це. Бути таким нещасним чоловіком, як ви? О, ні, ні! — він ухилився від руки Трощенка, що знову потяглася до його чуба, і пішов до своєї машини. Оглядаючись на Трощенка і Муратова, проспівав:
— Офелія! О німфа! Заведи-и-ися-я! — басова октава його обірвалася раптово, бо завгар зробив погрозливий крок до нього.
Василь смішно стріпнув руками, наче крилами, зробив перелякану міну і пірнув у кабіну. Через секунду він уже завів машину і поїхав прямо на Трощенка. Той стояв, не рухаючись, пильно дивлячись на Гавриша. Василь вперся переднім буфером йому в коліно, висунувся з кабіни і зняв картуза:
— Пардон, дозвольте проїхати?
Трощенко посторонився і показав Гавришу здоровенного кулака.
— Дякую, — вклонився Василь і поїхав.
— Ну й творитель! — сказав Трощенко, дивлячись вслід Гавришу й тепло всміхаючись. Юрій хоч і не знаходив у витівках Василя справжньої гостроти і дотепності, але на душі від них ставало якось легко, і не сміх, а посмішка мимоволі з'являлася в нього на губах. Такі ж усмішки він бачив і на обличчях інших шоферів, і самого Трощенка, який, здається, був закоханий в Гавриша, хоч, на думку Муратова, жарти Василя і не заслуговували на таку честь.
Але Василя любили не лише за дотепність і не лише за те, що він завжди хотів посмішити, розвеселити людей. Юрій переконався в цьому згодом.
— Будеш возити камінь, — сказав Трощенко. — Бери он того самоскида. — і він показав на добре-таки потріпану машину, що тулилася самотньо під муром.
Ранок був тихий, сонячний, і в степу, який починався одразу ж за широкими ворітьми гаража, видно було далеко-далеко. По обрію тягнулась неширока темнувата смуга. В ній, наче крізь якесь незвичайно прозоре, чисте скло оптичного приладу, яскраво малювалися далекі села і навіть крихітні постаті людей.