Таємниці розкриває санскрит
- Автор: Наливайко Степан
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Лингвистика
Электронная книга - «Таємниці розкриває санскрит». Краткое содержание книги:
Отож маємо такі численні факти: наявність рігведійського міфу про Індру та Врітру в українському фольклорі (веснянки, колядки, щедрівки, деякі весняні народні танці й ігри), причому навіть із збереженням імен головних персонажів (Ворот, Воротар); спільність сюжету «Рамаяни» з українськими фольклорними мотивами (мотив оленя і божества-сонця); деякі архаїчні риси «Рамаяни», які сходять до часів матріархату й до порівняно недавнього часу збережені на українському грунті (весільний звичай сваямвара); існування в Україні топоніма, вкрай важливого для оповіді «Рамаяни» (Дандака); семантична тотожність назв Дандака й Київ; побутування колись (козаччина) й нині низки українських прізвищ з виразним індоарійським забарвленням (Бальвір, Балбир, Кришненко, Гупаленко, Шіваненко, Рудрименко та ін.), які пов'язані з землеробськими й воїнськими божествами і відбивають поклоніння давніх українців божествам, що їм поклонялися й стародавні індійці. Цих фактів надто багато, аби бути випадковими.
Тож напрошується висновок, що новорічна обрядовість та уявлення, пов'язані з нею, творилися і на теренах Давньої України. І активну участь у творенні цієї обрядовості та уявлень, поза сумнівом, брали й праукраїнці — наші далекі предки. <221>
Вірменська легенда, індійці, Київ…
Важливим джерелом у дослідженнях першопочатків Києва стала на сьогодні вірменська легенда про трьох братів — Куара, Мелтея і Хореана, вміщена в «Історії Тарона», пам'ятці, що розповідав про боротьбу між раннім. хриотиянством і язичництвом у Вірменії. Впроваджена в науковий ще 1922 року академіком М. Я. Марром, вона навдивовижу перегукується з легендою про Кия, Щека й Хорива, яку повідав літописець Нестор у «Повісті врем'яних літ».
Коротко нагадаємо її зміст.
Двоє індських князів, Деметр і Гісане, представники 6ратніх племен, посварившись із царем, мусили тікати, рятуючи своє життя. Притулок вони знайшли у вірменського царя Валаршака, котрий наділив їх землею Тарон, де вони збудували місто Вішапу. Проте через п'ятнадцять років Валаршак за віщось стратив обох князів, а володіння передав їхнім трьом синам — Куару, Мелтею та Хореану; кожен із них побудував нове місто й назвав своїм іменем, причому Хореан своє місто збудував в області Палунь. Ще через якийсь час троє братів прийшли на гору Каркея, заснували там поселення й поставили ідолів на ім'я Деметр і Гісане. Відтоді їхній рід присвятив себе служінню цим двом ідолам.
При порівнянні згаданої легенди з літописним переказом у «Повісті врем'яних літ» про заснування Києва впадає в око збіг низки фактів: подібність доль героїв обох переказів, три міста, засновані братами, і три київські гори, на яких жили Кий, Щек і Хорив, а надто подібність імен і топонімів — Куар і Кий, Хореан і Хорив, область Палунь і земля полян тощо. Ці факти наштовхують на думку, <222> що обидві легенди мають якесь спільне джерело.
Та найхарактернішим аспектом вірменської легенди є те, що обидва князі, отже, і їхні сини — індійського походження. Це привносить новий елемент у питання про походження Києва, причому роль цього елемента у вірменській версії, як бачимо, визначальна. І якщо даний переказ справді дотичний до Києва, то в такому разі до нього виявляються дотичними й індійці. На думку деяких дослідників, вірменська легенда не що інше, як легенда про Кия, Щека й Хорива, запозичена у східних слов'ян, причому досить пізно, пiсля VII–VIII століть. При цьому визначальним є повідомлення арабського автора Балазурі про те, що в VIII столітті арабський халіф переселив до Кахетії близько двадцяти тисяч слов'ян. І академік Б.О.Рибаков припускає, що саме тоді давньоруська легенда про заснування Києва могла стати відомою у Вірменії.
А чи не може бути навпаки, що ця легенда прийшла до східних слов'ян з Вірменії чи з якогось іншого ареалу, скажімо, з Боспорського царства? Для такого припущення є певні підстави. Документально засвідчено, що, наприклад, у І ст. н.е. досить численні групи індійців прийшли й осіли в Тароні, історичній області Вірменії, яка зараз відноситься до Туреччини. Це підтверджує те, що:
— згадувані у вірменській легенді індійські поселення Вішапа, Куар, Хореан і Мелді в Тароні насправді існували й донедавна зберігали свої колишні назви;
— перед першою світовою війною на межі Тарона й Васпуракана існувало село Індстан;
— саме на території Тарона засвідчено імена Інду, Індуханум, Індубек, Індумалік, які, поза сумнівом, відбивають індійське походження їхніх носіїв;
— жителі районів, де колись перебували індійські общини, награвали індійські мелодії і танцювали індійський «танок Деметра».
У ІІІ столітті, коли з поширенням у Вірменії християнства частина язичників-індійців після впертої боротьби подалася до Візантійської імперії, тоді ще язичницької. Причому опір християнству очолив верховний жрець Ардзан, ім'я якого не можна не співвіднести з індійським іменем Арджун. Інша частина індійців залишилась і прийняла християнство.
У такому разi виникає запитання: звідки ж прийшли індійці до Вірменії? Невже з далекої Індії?
Не обов'язково, хоча можливе й таке. Вони могли прийти туди й зі значно ближчого ареалу, скажімо, з Північного Причорномор'я. Як зазначає російський дослідник М. П. Писаревський, досить рано, ще з античних часів, склалася думка, що сінди на Таманському півострові, це інди, а Сіндика — територія, на якій жили сінди, — також Індія. При<223>чому таке уявлення традиційне, воно сходить до перших істориків Еллади — Гекатея, Гелланіка, Геродота, а згодом і Птолемея, Плінія та інших. Історичність цієї традиції, вважає Писаревський, підтверджується дослідженнями відомого мовознавця О. М. Трубачова, котрий виявив на Подонні гідроніми індійського походження; останнє дозволяє поширити індійську назву Сінд на Середній Дон і його населення епохи бронзи.
Проте ареал перебування індійських племен у Північному Причорномор'ї не обмежується сіндами. До так званих сіндомеотських племен, віднесених античною традицією до нескіфських і неіраномовних, належать меоти, сінди, дандарії, таври та інші, які населяли Приазов'я, Крим, низів'я Дону й Дніпра. Вони входили до складу Боспорської держави, що існувала на півдні України впродовж майже тисячоліття, починаючи з VI cт. до н.е.
О. М. Трубачов, який безпосередньо займається індоарікою в Північному Причорномор'ї, вважає, що значна частина індійців цього ареалу ще до нашої ери вирушила в Передню Азію та Індію через Кавказ. Інша частина залишилася і поступово розчинилася серед близькоспоріднених іранців — скіфів та сарматів, Тому не виключено, що індійці в Тароні — це частина саме тих індійців, котрі через Кавказ подалися на свою теперішню батьківщину. Щоправда, індійці могли опинитись у Вірменії і внаслідок розбрату в Боспорському царстві.
Однак припущення, що Деметр, Гісане та їхні нащадки — індійці, ще не доказ. Нині дослідники схильні вбачати в обох князях, Деметрі й Гісане, не так батьків Куара, Мелтея і Хореана, як вшановуваних індійцями божеств. І це підтверджується як тим, що Куар, Мелтей і Хореан поставили на горі Каркея ідолів на ім'я Деметр і Гісане, так і мовним аналізом цих імен.
Ім'я Деметр чи не найбільше бентежить дослідників вірменської легенди, викликаючи в них сумніви щодо його індійського походження. Бо надто вже воно схоже на ім'я грецької богині Деметри, що його тлумачать як «Богиня-мати». Проте чомусь дослідники не особливо зважають, що Деметра — суто жіноче ім'я, а не чоловіче, і давати таке ім'я чоловікові, навіть якщо воно й належить богині, неприродно. Було б більш ніж дивно називати представника чоловічої статі, скажімо, Афіною, Діаною чи Герою. Ці імена грецьких богинь можуть входити у чоловічі імена тільки одним із компонентів, наприклад, Афіноген — «Народжений Афіною» чи Геракл — «Герославний», якщо ім'я славнозвісного богатиря, що його античні джерела ототожнюють з Крішною, справді має стосунок до Гери, дружини Зевса, яка не раз виявляла нетерпимо вороже ставлення до Геракла й чинила підступи, де тільки могла. Тож набагато певні<224>ше, що Деметр насправді — ім'я якогось, причому індійського, чоловічого божества.