Парфуми
- Автор: Зюскинд Патрик
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Переводчик: С. Фрідріх
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Парфуми». Краткое содержание книги:
Герой роману Жан-Батіст Гренуй відверта потвора, яку автор порівнює з кліщем: «…він був такий живучий, як витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві, існуючи завдяки одній крихітній краплині крові, яку здобув кілька років тому». І справді, він не тільки не мав особливого таланту, але — що значно гірше — не мав моральних засад, не мав совісті, не жалів нікого й не цінував чужого життя. Звичайно від такої людини усі намагаються триматися якнайдалі. Але що як він їм стає потрібним? Гренуй, не мавши власного запаху, тонко розпізнавав чужі і навіть умів їх компонувати, створюючи чудові парфуми без усяких рецептів. Це було справжнє мистецтво, яким він оволодів. Здавалося б, це прекрасно, бо людина, яка володіє мистецтвом, заслуговує на визнання. Проте не Гренуй. Ним керувала зовсім не любов до мистецтва і не любов до людей. Він ненавидів усіх і того ж часу жадав їхнього визнання. Створивши особливі парфуми, здатні викликати любов до нього, він насолоджувався запахом, якого насправді не мав. Але натовпу було все одно. Перед ними стояв чоловік, засуджений за численні вбивства молоденьких дівчат, запахи яких він вкрав. Він був справжнім монстром, уособленням зла, але вони шаленіли через любов до нього, не розрізняючи митця-злочинця і мистецтва, яке він уособлював…
----
1 З необхідними змінами (лат.).
Тепер йому полегшало. Після того як пощастило перенести свої нічні роздуми стосовно боротьби з демоном на рівень ділової суперечки, він відчув свіжий наплив мужності і навіть зарозумілості. Страх минув, зникло почуття розпачу та похмурого занепокоєння, що мучило його, як старезного дідугана, мов вітром здуло туман темних здогадок, у котрому він навпомацки блукав кілька тижнів. Ріші опинився на знайомому ґрунті й був готовий прийняти будь-який виклик.
Із полегшенням, майже з утіхою Ріші підхопивсь з ліжка, смикнув дзвоник за мотузку й наказав своїм сонним слугам збирати в дорогу одяг та провіант, бо він з донькою думає на світанку вирушити до Гренобля. Потім він одягся і позганяв із ліжок решту свого персоналу.
Посеред ночі в будинку на вулиці Друа почалася метушня. На кухні спалахнули вогні, коридорами снували заклопотані служниці, то вгору, то вниз поспішав сходами огнищанин, у підвалі бряжчали ключі комірника, в дворі горіли смолоскипи, наймити бігали коло коней, інші витягали із стаєнь мулів, запрягали, сідлали, носилися з вантажем — можна було подумати, ніби наступають, як у 1746 році, ав-стрО'Сардинські банди, плюндруючи все на своєму шляху, й господар готується в паніці до втечі. Та летам! Господар незворушно, мов маршал Франції, сидів за письмовим столом, пив каву з молоком і давав указівки лакеям, що снували поряд. Паралельно писав листи бургомістрові й першому консулу, своєму нотаріусу, своєму адвокатові, своєму банкірові в Марселі, баронові де Бойону й різним діловим партнерам.
Біля шостої ранку вся кореспонденція була готова, необхідні розпорядження зроблені. Антуан Ріші стромив за пояс два дорожні пістолети, вдяг ремінь з грошима й замкнув свій письмовий стіл. Потім пішов будити доньку.
О восьмій невеликий караван вирушив. Ріші їхав попереду, в розкішному темно-червоному камзолі, розшитому золотими галунами, в чорному плащі та чорному капелюсі із хвацьким султаном. За ним їхала донька, вбрана скромніше, але така сліпуче гарна, що люди на вулицях і з вікон дивилися тільки на неї, з юрби виривалися побожні ахи та охи, чоловіки зривали з голів шапки — начебто перед другим консулом, а насправді — перед нею, жінкою-царівною. Тоді, майже непомітно, їхала служниця, потім лакей з двома навантаженими кіньми — через горезвісний поганий шлях до Гренобля довелося відмовитися від фургона, — і завершували колону дюжина мулів зі всілякими товарами під наглядом двох погоничів. Біля брами Кур вартові взяли рушниці на караул і опустили їх тільки після того, як останній мул проплентав крізь ворота. Дітлашня бігла слідом ще кілька хвилин, махаючи руками обозові, який повільно віддалявся, рухаючись крутим звивистим узвозом.
На людей Антуан Ріші та його донька справили надзвичайно глибоке враження. Вони почували себе так, наче щойно стали свідками архаїчного жертвоприношення. Всі говорили, нібито Ріші поїхав до Гре-нобля, а отже, до міста, в якому жив цей монстр, убивця дівчат. Люди не знали, що й думати. Вважати вчинок Ріші злочинною легковажністю чи вартою захоплення мужністю? Він робив виклик богам або хотів їх задобрити? Вони тільки дуже невиразно здогадувалися, що цю гарну дівчину з рудим волоссям бачили востаннє. Передчували, що Лора Ріші пропала.
Цьому передчуттю судилося справдитися, хоч воно й грунтувалося на фальшивих припущеннях. Бо Ріші поїхав зовсім не до Гренобля. Помпезність виїзду була не чимось, а хитрістю. За півтори милі на північний захід від Граса, поблизу села Сен-Валье, він наказав зупинитися. Передавши повноваження та супровідні листи лакею, він наказав йому особисто з допомогою слуг доставити мулів із вантажем у Гренобль.