Парфуми

Люди оточили Гренуя, двадцятеро, тридцятеро людей, і звужували це коло дедалі дужче. Та ось обруч уже не вміщав усіх, вони почали тиснути, відпихати, виштовхувати одне одного, кожен хотів дотягтися до середини.

І коли в них відмовили останні гальма, коло розпалось. Вони кинулись на янгола, навалилися на нього, збили з ніг. Кожен хотів доторкнутися до нього, урвати собі бодай шматочок від нього, хоч крильце, хоч пір'їнку, іскрину його дивовижного вогню. Вони позривали з нього одяг, повидирали волосся, здерли шкіру з тіла, обскубли його, вп'яли кігті й зуби в його м'ясо, напавши на нього, мов гієни.

Проте людська плоть досить цупка і її не так просто роздерти, навіть коли людину треба роздерти, коням доводиться прикласти чимало зусиль. Та ось блиснув ніж, другий ніж, посипались удари, батуючи тіло, задзвеніли сокири, з тріском розрубуючи суглоби та кістки. В найкоротший час янгола було розкладено на тридцятеро, і кожен член цієї зграї, вхопивши собі шмат, забирався подалі, гнаний хтивою жадобою, і пожирав його. За півгодини Жан-Батіст Гренуй до останньої кісточки зник з лику земного.

Коли канібали, закінчивши трапезу, знову зібралися біля вогнища, ніхто не промовив жодного слова. Хтось відригував, хтось виплюнув кісточку, прицмокнув язиком, підкинув ногою в полум'я клапоть блакитної тканини: всім було трохи незручно, і вони не наважувалися поглянути одне на одного. Вбивство чи інший нікчемний злочин кожен з них, будь то чоловік чи жінка, вже учинив за своє життя. Але зжерти людину?.. Вони думали, що на таке страхіття не будуть спроможні ніколи й нізащо. Й дивувалися, як легко це їм далось, і що при всій незручності вони не відчували навіть натяку на нечисте сумління. Навпаки! В животі, правда, було трохи важкувато, зате зовсім легко на серці. В їхніх похмурих душах раптом заворушилося щось приємно-світле. А на обличчях з'явився дівочий, ніжний відблиск щастя. Можливо, тому вони й соромилися глянути одне одному в вічі.