Парфуми

Тіло її було пружне й міцне, груди — мов виточені, а трохи пласкувате обличчя, обрамлене цупким чорним волоссям, ще зберігало витончені контури й таємничість. Але самого волосся не було: вбивця обрізав його і забрав з собою, одяг також.

Запідозрювали циган. Від циган можна було чекати чого завгодно. Як відомо, вони ткали килими із старого одягу, напихали людським волоссям свої подушки і робили маленьких ляльок із шкіри та зубів повішених. Отже, такий злочин могли скоїти тільки збоченці-цигани. Але на той час циган не було там і близько, востаннє вони промандрували цими краями ще в грудні.

Тоді почали запідозрювати італійських сезонних робітників. Але італійців теж не було, вони з'являлися пізніше, десь у липні, на збір жасмину, отже, це не вони. Зрештою запідозрили перукарів, у яких сподівалися знайти волосся замордованої дівчинки. Даремно. Потім кивали на жидів, потім — на хтивих бенедиктинців, хоча серед ченців монастиря не було молодшого за сімдесят років, потім убивство приписували цистерціанцям, потім масонам, потім божевільним із Шаріте, потім вуглярам, потім жебракам і зрештою — аморальним дворянам, особливо маркізу де Кабрі, бо він уже тричі був одружений, організовував у своїх підвалах оргії і пив там кров незайманих дівчат, щоб підвищити свою потенцію. Але конкретно ніхто нічого не міг довести. Вбивства ніхто не бачив, одягу і волосся мертвої знайти не пощастило. За кілька тижнів лейтенант поліції припинив розслідування.

В середині липня з'явились італійці, вони цілими сім'ями наймалися на роботу. Селяни їх брали, але, пам'ятаючи про вбивство, заборонили своїм дружинам і дочкам з ними спілкуватися. Так було надійніше. Бо хоч сезонні робітники насправді й не були винними в скоєному вбивстві, однак бути винними могли, і тому всі вважали за краще триматися від них якнайдалі.

Невдовзі після початку збору жасмину сталися ще два вбивства. Жертвами знову були чорняві красуні, знову голі, обстрижені; з тупими ранами на потилиці лежали вони серед польових квітів. І знову злочинець не лишив ніяких слідів. Новина розлетілася блискавично, ось-ось мала початися різанина чужинців, та стало відомо, що обидві жертви — італійки, юні дочки сезонного робітника з-під Генуї.

Тоді над містом нависнув страх. Люди вже не знали, на кого й думати. Дехто, правда, й далі запідозрював божевільних чи маркіза, але ніхто не хотів тому вірити, бо ті цілодобово перебували під наглядом, а маркіз уже давненько переїхав до Парижа. Люди притискались ближче одне до одного. Сезонників, які досі ночували в чистому полі, селяни тепер упускали в свої хліви. Городяни організували в кожному кварталі нічну сторожу. Лейтенант поліції посилив варту біля брам. Проте всі ці заходи нічого не давали. За кілька днів після подвійного вбивства знову знайшли труп дівчинки, знівечений так само, як і попередні. То була праля з архієпископського палацу; її вбито біля величезного водоймища перед міською брамою. І незважаючи на те, що рада консулів, під тиском громадськості, вжила подальших заходів — суворий контроль біля брам, посилення нічної варти, заборона виходити на вулицю всім особам жіночої статі після смерку — цього літа не минало тижня, щоб не знайшли трупа. Й щоразу це були юні дівчата, красуні чарівного смаглявого типу. Хоч незабаром убивця вже не цурався й білошкірих та повніших дівчат, які переважали серед місцевого населення. Його жертвами ставали навіть брюнетки, навіть шатенки — аби не надто худі. Він вистежував їх повсюди, не лише на околицях Граса, а й в центрі міста. Дочку одного теслі знайшли вбитою в її кімнаті на п'ятому поверсі, і ніхто в хаті не чув жодного шуму, й жоден собака, які звичайно здалеку відчували чужих і гавкали, цього разу не дзявкнув. Убивця здавався невловним безтілесним духом.