Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Весною 1945 року (…) українське населення було змушене залишити свою рідну землю — його репатріювали до СРСР. Виїхали також православні монахині. У 1950 році Заклад було націоналізовано, і через рік з Турковиць виїхали монахині Служительки НМП. Заклад, як Державний будинок дитини, існував ще кілька років. На його місці невдовзі було створено рільничу школу.
Dariusz Stankiewicz. Turkowickie sanktuarium // Tygodnik Podlaski. — 21.V.1989.-№ 5.
У 1981 році настоятель православної парафії у Грубешові священик Григорій Остапкович отримав з Аргентини лист від архієпископа Афанасія, який працював у Турковицькій парафії перед 1918 роком. Архієпископ запитував, чи у Турковицях є сліди православ'я та ікона Матері Божої. Священик поїхав до Турковиць і застав дерев'яну каплицю, у якій «люди» задовольняли свої фізіологічні потреби. Священик Остапкович поінформував про свої спостереження любельського декана, священика Василя Рощенка. Разом вони відвідали Турковиці. Знайшли велику темну ікону. Священик-декан не мав сумнівів, що це є копія Матері Божої Турковицької, але невдало відреставрована. (…)
На доручення митрополита Василія ікону Матері Божої перевезли до Варшави і там зняли пізніші нашарування. Після консервації вона ще певний час була у Варшавській митрополичій кафедрі. (…)
Після перевезення Турковицької ікони до Варшави римо-католицьке духовенство наказало розібрати дерев'яну каплицю у Турковицях і перенести її до ближнього села Жерніки, а після ремонту перепризначити її на костел.
Митрополит Василій особисто передав Турковицьку Матір Божу ближче до Турковиць — до церкви у Томашові Любельському. (…) А в 1989 році до настоятеля у Томашові прийшла католицька делегація і почала вимагати Турковицьку ікону. Справа залежала від католицького Любельського єпископа Болеслава Піляка, який, однак, заявив: «Якщо православні вважають Матір Божу Турковицьку за свою велику святиню і якщо вона знайшла своє місце у церкві у Томашові, то нехай там залишиться назавжди».
На жаль, екуменізм католицького єпископа не дійшов до Томашова, у якому була групка релігійних фанатиків, готових на все. Ікону треба було рятувати. Єпископ Абель вирішив перевезти її до монастиря святого Онуфрія у Яблечній під опіку тамтешніх монахів і семінарської молоді.
[Кількома роками раніше звідти вкрали ікону святого Онуфрія — патрона того самого монастиря… Злодія не знайшли… Внаслідок труднощів, невміння чи браку бажання — хто знає? Чи можна бути певним щодо долі Турковицької ікони?]
Св. Василій Рощенко. Турковицька Божа Мати // Церковний Календар. — Санок, 1991. — С. 149–157.
Від автора:
Історія Турковиць аж просить коментарів. Вона показує механізм формування польсько-українських конфліктів XX століття, сконденсований у сентенції: «Процес розквіту Турковицького санктуарія, як і самої святині…. до кінця знищила польська окупація». Це страшне, проте обґрунтоване звинувачення стосовно християнського народу, що вихваляється релігійною толерантністю. На жаль, брехня такого типу, як і просто бандитська сваволя високих урядників, які грабували за допомогою декретів церковне майно, і громадян, що руйнували храми, відрізняючись від загалу тільки національністю і віросповіданням, створювали деструктивний вплив на характер молодого покоління, виховували у ньому почуття вищості, нетолерантності, легковаження правом, ідеологію войовничого націоналізму. Тобто якості, які асоціювались у цього покоління з поняттям великого патріотизму.
Покоління з так сформованим світоглядом увійшло незабаром у життя з вірою у вищість права кулака, автомата і гранати, з переконанням про необхідність етнічної чистки Східних Країв, а передусім Закерзоння. «Патріотичні» тенденції підігрівали накази про «утруднення життя» українцям. І загорілися села, озвалась зброя, виросли братські могили. У Завадці Мороховській поховано 96 осіб, у Дубні — 90, Лазах — 100, Малковицях — 165, Старому і Новому Люблінці — 540, Верховинах — 198, Горайцу — 260, Павлокомі — 365, Бахові й Березці — 465, Сагрині — 500 або 800, Піскоровицях — 900, Цеплицях — понад 1000, не кажучи вже про менші поховання.