Історія польсько-українських конфліктів т.3

ЛАСКІВ І САГРИНЬ

Я народилась у 1920 році в селі Ласків Грубешівського повіту. (…) Це спокійне, невелике село, яке налічувало лише 110 хат. (…) [У тридцятих роках] ми ставили різні п'єси, на яких завжди було повно людей і обов'язково представник влади, поліцейський, щоб не сталось нічого неочікуваного. Навколо мешкали польські поселенці, що приїхали з центральної Польщі й оселилися на розпарцельованій панській землі, яку українським селянам не дозволяли купувати. (…) З поляками українці жили у дружбі й згоді, спільно відзначали польські й українські свята, діти разом бавились, ходили до школи. Правда, до польської, але так було недовго.

Десь у 1936–1937 роках на нас, православних, почали тиснути, щоб ми переходили у католицизм. Організовані були так звані «кракуси», які ночами нападали на українські села, били шибки, вливали гас до борошна. 3 перин і подушок випускали за вітром пір'я. Нарешті у 1938 році приїхали дві вантажівки з людьми, бензиновими пилками, баграми і сокирами. Порізали стіни церкви і розвалили її. Кожного, хто захищав храм, били прикладами.

Восени 1943 року, вже при німцях, у селі було вибрано довірену особу — українця Петра Бориса. Це була освічена і розсудлива людина. Польські бандити вистежили його і вбили. Дещо пізніше красива дочка псаломщика їхала велосипедом до Крилова. Поляки схопили її по дорозі, зґвалтували і вбили.

Пізніше до Крилова їхала Тетяна Міщук з дочкою Любою Журавською, бандити затримали їх. На пошуки пішло з села багато людей, знайшли нещасних у кущах. Тіла були спотворені: очі виколоті, вуха, носи і груди обрізані, руки повикручувані, пальці виламані. Це було десь у грудні, вже впав товстий сніг. А в 1944 році, серед білого дня, велика банда поляків оточила село і підпалила його факелами і запалювальними набоями. Солом'яні стріхи загорілися швидко. Люди почали втікати, ховатись — нічого не допомогло. Кулі наздоганяли їх всюди. Коли знаходили схованих в ямі чи льоху, то вкидали запалену солому і димом душили людей.

У селі була родина Михайла Сегели, що складалася з 8 осіб. Під час погрому бандити вбили всіх, відрубали голови і поклали біля ями, з якої перед цим виволокли жертви. У такий спосіб вбили дві третини села. Хати спалили, стирчали лише комини. Того самого дня, 10 січня 1944 року, така доля спіткала села Шиховиці й Сагринь. Це були великі села, приблизно по 400 хат кожне. (…) У цей час моя родина мешкала тимчасово в Сагрині, маючи надію, що тут буде безпечніше. О 4 годині ранку від запалювальних куль охопило вогнем солом'яні стріхи. Люди почали втікати у поле і до лісу, де хотіли сховатись, але звідти почулися постріли автоматів, які кинули людей на землю. Після кількох годин бандити рушили стрілецьким ланцюгом через поле і добили поранених. Наближались до нас. Ми лежали на дні: мій батько, маленька дочка і я. Коли підійшли ближче, батько, як птах, що відвертає увагу ворога від свого гнізда, встав і пішов їм назустріч. Вони перевірили його документи, а коли побачили, що у посвідченні особи була записана українська національність, вистрілили просто в голову розривною кулею. Підійшли до нас і запитали, хто ми такі. Я відповіла, що полька. Вимагали документа. Почала просити і сказала, що документа залишила вдома. Один з них сказав: «Вбий хамку», а другий: «Нехай живе…» і вже до мене: «Іди і пам'ятай, що поляк тобі подарував життя». І так залишилася з дочкою, жива серед мертвих, на березневому чорному полі. Таке було життя православних українців на нашій батьківській Холмщині.