Таємниця гірського озера

Хлопці полегшено зітхнули.

— Ну от, а ти кажеш— стріляй! — ще раз повторив старий мисливець Гри-корові з докором…

— Добре, але ж ти міг убити не цього козла, а іншого, хіба їх мало було біля води? — сказав Камо.

— Коли тварини п’ють, убивати не можна — жаль. Наша приказка каже, що і змія не вжалить того, хто п’є воду. Таке-то, мої любі!.. Мисливці, хоч і проливають кров, але і в них є хороші звичаї.

— Дідусю, а чому тут були тільки козли? Жодної кози, жодного козеняти? — спитав Армен з цікавістю.

— Справді, як навмисне, тільки козли. Чому це так, дідусю? — приєдналась до Армена Асмік.

Дід лукаво посміхнувся і погладив бороду.

— А я ж вам говорив, пам’ятаєте? На березі Гіллі я вам казав, а ви не вірили. Ось тепер могли на власні очі пересвідчитись…

Дав дід загадку!.. Хлопці деякий час мовчали. Першим порушив мовчанку Армен:

— Козли завжди так ходять, окремими отарами?

— Ні, чому ж завжди! З червня до початку грудня, і все.

— А потім?

— Потім змішуються з козами в одну отару. Так разом і ходять до того часу, поки не народяться козенята. А як тільки козенята трохи підростуть, матері забирають їх і тікають далі від батьків. Так, на віддалі від них, і живуть у горах з дітьми.

— Тікають від батьків? — здивувався Камо.

— Еге ж, тікають, як від вовка, від мисливця.

— Тс-с!.. — раптом прошепотів дід і підняв палець.

На гребені, за яким зникли козли, несподівано змову з’явилась голова з величезними рогами, що, як здавалося хлопцям, були майже в два рази більші, ніж роги козла-розвідника. Але тепер це був білий козел і такий великий, як бичок. Оглянувши улоговину, козел зник.

Дід Асатур, охоплений мисливським запалом, тремтів, як у пропасниці.

— Бачили? Бачили? — повторював він. — Йому вже, певно, років одинадцять, а роги в нього півтора аршина завдовжки!.. — збуджено шепотів дід. — Старий уже, пудів шість. В такому віці козли зустрічаються рідко. Після восьми років вони дуже старіють і стають поживою для вовків.

— Звідки ти знаєш, що йому одинадцять років? — запитав Камо.

— А по кільцях на рогах. Кожного року — нове.

— А чому він такий білий?

— Старенький став, як я, — погладив дід свою білу бороду. — Тихше, хлопці! Друга отара йде воду пити.

— Аз цієї отари уб’єш хоч одного? — спитав Грикор, погладжуючи свою уявну бороду. На Сході завжди так роблять, коли щось просять.

— Заборонено, — коротко сказав дід.

Почувся тупіт багатьох копитець. До джерела підбіг білий вожак, за ним слідом велика отара козлів. Дорога була розвідана, і козли йшли, не зупиняючись, не оглядаючись, просто до води.

Не встигли козли напитися й піти, і білий вожак ще стояв на гребені, охороняючи безпеку отари, як знизу, з улоговини, долинув шурхіт. Із глибини кущів вибігли і легкими стрибками помчали до води рудувато-червоні стрункі, тонконогі тварини з маленькими голівками на гнучкій шиї, прикрашеними гострими ріжками.