Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-05-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика». Краткое содержание книги:
* * *
Костянтин Москалець народився 1963 року в місті Бахмачі на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. 1990 року заочно закінчив Літературний інститут у Москві. Як автор і виконавець власних пісень працював кілька років у львівському театрі-кабаре «Не журись!», побувавши з ним на ґастролях у більшості країн Європи. Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації «Авторська пісня». Особливої популярності набув його шляґер «Вона» — у виконанні Тараса Чубая та рок-групи «Плач Єремії». Від 1991 року Костянтин Москалець живе в селі Матіївка біля Бахмача, займаючись тільки літературною працею.
Опублікував дві збірки поезій — «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), повісті «Куди мені подітися?» (1990) та «Досвід коронації» (1994), низку оповідань, філософських та літературно-критичних нарисів. 1995 року за «Досвід коронації» отримав нагороду журналу «Сучасність», а ще через рік ця повість вийшла в США в англійському перекладі Асі Гумецької та Джесіки Тредвей («А Crowning Experience»). Москальцеві твори перекладалися також німецькою («Der Kirschbaum», 1998) та польською («Wiersze», 1995; «Miesiąc miłowania księżycem», 1997) мовами.
_______
На обкладинці використано роботу Миколи Кумановського «Темна українська ніч» (1997)
Історія літератури не є історією хвороби
Тезу, винесену в заголовок, можна вважати іманентним постулатом, що наскрізь пронизує осяжний том літературознавчих досліджень відомого американського славіста Григорія Грабовича «До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка» («Основи», 1997). Перше, що впадає в око, коли детальніше знайомишся з теоретичним мисленням дослідника — розкутість і невимушеність його наукового дискурсу, широкий інтердисциплінарний засяг, який є наслідком відкритості до багатьох сучасних теорій і жвавого, змістовного діалогу з їхніми положеннями на цілком конкретному емпіричному ґрунті української літератури, історії цієї літератури та її рецепцій. Починаючи від структурної антропології, з неперевершеною інтерпретацією засад якої ми зустрілися в його попередній «вибухоподібній» україномовній книжці «Шевченко як міфотворець», через структурну поетику і постструктуралізм, яким не шкодить добре відмірена щупта аналітичної психології, — до рецепційної теорії і постколоніальних ревізій, — ось основні орієнтири та інструментарій двадцятилітньої праці, вільної як від еклектизму, так і від штивної вірнопідданості одній «єдино правильній» теорії або методу. Інтеріоризовані дослідником «голоси» та «погляди» здобувають характерні, суто «грабовичівські» забарвлення й інтонацію, не втрачаючи при цьому на своїй ідентичності й винагороджуючи науковий дискурс важкодосяжною пластичністю та безпомилковими ознаками духовної «пригоди»; часом можна тільки позаздрити цьому вмінню Грабовича інтеґрувати багатоголосся текстів, теорій і дискурсів у відкриту, функціональну систему.
Книжку побудовано як своєрідну модель, чотири «зрізи» якої наочно демонструють розгортання теоретичних і методологічних засад та їхню верифікацію в емпіричній площині — від аналізу функцій жанру та стилю у становленні української літератури (у Грабовича цікавими й смислотворчими є вже самі заголовки) до полеміки в «Harvard Ukrainian Studies» із приводу українського модернізму. Блискучий виклад історії рецепційної теорії з унаочненням моментів полеміки, уточнень і переосмислень цієї теорії — і не менш захопливе застосування однієї з версій (а саме яуссівської) цієї ж теорії для дослідження і зрозуміння ранньої рецепції нової української літератури в межах однієї розгорненої статті або, власне, невеликої «книги в книзі» виказують настанову дослідника не замикатися в межах тієї або іншої (загальнотеоретичної, історіографічної — або суто текстуальної) структури, трансцендуючи цю структуру, перед тим докладно описану і проаналізовану, як текст до контексту, всупереч «довільно замкненим» і не менш довільно норматизованим способам аналізу.
Водночас Григорій Грабович неодноразово засвідчує велику недовіру до будь-яких абстрактних, схематичних і телеологічних родом концепцій, перестерігаючи від прямолінійного і в ґрунті речі наївного перенесення постулатів із теорії до історії літератури — або, ширше, до історії як такої. Чи не найпереконливіше цей опір перенесенню та змішуванню ідеального з емпіричним звучить у відповіді Грабовича на критику професора Івана Лисяка-Рудницького («Ще про „неісторичні“ нації і „неповні“ літератури»). Крок за кроком деконструювавши теоретично-логічні обґрунтування вченого критика, Грабович сягає до їхніх джерел у метафізичній філософії історії Геґеля, де об'єкти і знаряддя дослідження є чистими сутностями та ідеями, доводячи неприпустимість змішування гіпостазованої ідеї нації з реальними індивідами або відносно замкненими колективами цих індивідів; нехтування фундаментальною відмінністю між спекулятивною абстракцією і конкретними термінами, «бажання екстраполювати від індивідів і обмежених підгруп до усієї нації в її цілості та готовність морально підтримувати розмежування на вищих і нижчих… свідчить… що таке мислення здатне не тільки привести, але й, дуже ймовірно, приводить (у практичній діяльності простаків або демагогів) до расизму та до національних і культурних стереотипів». (Повністю поділяючи цитоване твердження, все ж зауважимо, що в ньому імпліцитно криється можливість саме такого оцінкового поділу — бо «простаків» і «демагогів» це речення, ясна річ, відносить до категорії «нижчих» або «гірших».)