Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Ця органічна й організувальна здібність більше притаманна Вікторові Петрову, який, очевидно, орієнтувався на поширені зразки любовного роману, певна річ, не українського, проте і в нього давалася взнаки суто «монтенівська», есеїстична риса: «Розгортаючи й будуючи сюжет, автор ніби втомлюється і від роману, і від своїх героїв, есеїст і критик поступово перемагає романіста, Петров починає говорити своїм голосом, а потім обриває твір узагалі, мотивуючи це тим, що нічого цікавого вже більше не станеться». Ця перемога есеїста над романістом показова: це симптом задавненої хвороби української літератури — недиференційованості жанрів і дискурсів, внаслідок якої поетична риторика перебирає на себе невластиві їй функції теоретичного трактату, а українського роману, як відомо, не існує й до сьогоднішнього дня, попри силу-силенну претензій та більш-менш вправних імітацій з безліччю архітектонічних зсувів, композиційних провалів, натяжок і всіляких інших, мислимих і немислимих катастроф. Доброго українського роману, яким зачитувалася б інтелектуальна Європа, як іще зовсім недавно — «Нестерпною легкістю буття» Мілана Кундери або «Парфюмером» Патріка Зюскінда, не існує, він помер, не встигнувши народитися, — за одним-єдиним і надзвичайно значущим винятком.

Хоча це прозвучить украй несподівано, але єдиним на сьогодні прийнятним варіантом інтелектуального роману є сам «Дискурс модернізму в українській літературі» Соломії Павличко, — з досконало побудованим маґістральним сюжетом, захопливими колізіями, суто романним багатоголоссям, що створює до цього непередбачувані відчитання знайомих констеляцій, урешті-решт, суто романний дискурс цього дослідження — все свідчить про один із нечисленних реальних виходів із кризової ситуації для літератури і, відповідно, літературознавства XXI сторіччя. Всевідущий автор і попередня форма розуміння феномена «автора» загинули, як загинуло, скажімо, попереднє розуміння Бога, що дало Ніцше підстави наївно ототожнити цю віртуальну загибель зі смертю «самого» Бога; викрилися психологічні криївки вигаданих душ вигаданих персонажів, що, власне, й були довжелезним рядом імітацій, примушуючи невтоленний дискурс кружляти в circulus vitiosus, коли «теоретична мова Хвильового відлунювала в теоретичній мові Шереха-Шевельова, а мова Євшана — в мові Костецького».

Вивільнення дискурсу могло відбутися — і відбулося — не через пізнавальний, раціоналістичний підхід до нього, а завдяки безпосередній еротичній причетності. Сьогодні художня література не зможе протистояти ні Інтернетові, ні магічному впливові fiction, продукованої незчисленними, устократ ефективнішими й модернішими засобами мас-медій — від TV до відео й далі; це реалії нашого часу, протест або уникання й витіснення яких були б неадекватними, анахронічними поставами. Але реаліями є так само тексти «від „Слова“ аж до Воробйова» (Олександр Гриценко), безліч запаморочливих сюжетів, які й не снилися, й ніколи не присняться відео. Гряде нова Glassperlenspiel, побудована за законами реальних фактів як текст, побудована на текстологічній, часто марудній, але неминучій праці, яка виразно простежується в рецензованій монографії, гра заснована на інтелектуальному зусиллі, без якого неможлива рекреація. Гряде новітній дискурс із безліччю можливостей на зміну вичерпаному романові, а його першовідкривачем, і, так би мовити, ангелом-провісником доброї новини, є Соломія Павличко та її монографія, яка, формально залишаючись науковим дослідженням, водночас переступає межі, шукає і питає в інших «слідів», воскрешаючи своїм трансцендуванням те, на чому майже всі поставили хрест: можливість письма, можливість тексту — і насолоди від тексту. Одне з найпереконливіших свідчень успіху цього роману з дискурсом — його читабельність і повсюдна читальність.