Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Природно, що в особистості такого масштабу і значення або, щоб скористатися юнґівським терміном, мана-особистості, якою, безумовно, був Микола Зеров, «поети і піїтки» на зразок Вороного, Чупринки або Семенка викликали іронічний скепсис, що артикулювався як у рецензіях, розкиданих по журналах, окремих саркастичних зауваженнях у віршах, нарисах із новітнього українського письменства та лекціях, так і в «громоподібному» мовчанні: «Дискурс неокласиків складається з численних пауз, умовчань, найсуттєвіше з яких окреслюється поняттям „історичного сьогодні“. Демонстративно не помічаючи його, вони висловлювали в такий спосіб свою оцінку», — пише з цього приводу Соломія Павличко. Але не можна забувати й про величезну кількість полемічно загострених висловлювань у поезіях Зерова («Обри», «Страсна П'ятниця», «Саломея» та багато інших) у заледь прихованій або й відвертій формі, які стосувалися власне «історичного сьогодні». Назва одного з розділів «Камени» — «Media in barbaria» — чи не найкраще окреслює самопочуття поета і його анахронічних «сучасників», котрі розплачувалися з ним ненавистю, частіше неприхованою — як Коряк та Дорошкевич, або прихованим почуттям меншевартості й пієтету — як Хвильовий. Мабуть, єдине сумнівне твердження, якого припускається дослідниця в розділі, присвяченому неокласикам, — це твердження про обмеженість їхнього європеїзму рамками античності, символізму, «Парнасу» — й «демонстративною консервативністю» в усьому, що, мовляв, за ці рамки виходило. Це питання потребує глибшого вивчення, бо, з одного боку, формальні експерименти дадаїстів повинні були викликати в «неокласиків» реакцію, аналогічну реакції на «своїх» Семенка або Поліщука, з іншого ж — прихильне свідчення Зерова про те, що «в Німеччині виростають на великі літературні постаті прозаїки-експресіоністи» (стаття «Два прозаїки») та його відкритість і цікавість до процесів, що здійснювалися (не забуваймо — синхронно, що утруднювало як спостереження, так і ідентифікацію та інтерпретацію) в німецькій, французькій, російській літературах, не дозволяють тлумачити ліберальний консерватизм «неокласиків» як явище штивне й глухоніме до європейської відміни модернізму. «Неокласики» прекрасно розуміли, що формальні, а точніше аморфні і безпредметні «експерименти» Валеріяна Поліщука або Ґео Шкурупія були наслідком невігластва, непевності та маніакальної претензійності, а не надміром і грою формотворчих сил, і що вони, як кожна «зухвала мода», виявляться скороминущими й безплідними; єдине, чого вони не знали, — чи довго триватиме ця деструктивна, анархічна «неронівська п'ятирічка», що її сповна представляла демонстративна і по-своєму, звичайно, трагічна особистість Миколи Хвильового, якому бракувало, за словами авторки, «ліберальної відкритості якраз до нових, сучасний ідей».