Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-05-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика». Краткое содержание книги:
* * *
Костянтин Москалець народився 1963 року в місті Бахмачі на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. 1990 року заочно закінчив Літературний інститут у Москві. Як автор і виконавець власних пісень працював кілька років у львівському театрі-кабаре «Не журись!», побувавши з ним на ґастролях у більшості країн Європи. Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації «Авторська пісня». Особливої популярності набув його шляґер «Вона» — у виконанні Тараса Чубая та рок-групи «Плач Єремії». Від 1991 року Костянтин Москалець живе в селі Матіївка біля Бахмача, займаючись тільки літературною працею.
Опублікував дві збірки поезій — «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), повісті «Куди мені подітися?» (1990) та «Досвід коронації» (1994), низку оповідань, філософських та літературно-критичних нарисів. 1995 року за «Досвід коронації» отримав нагороду журналу «Сучасність», а ще через рік ця повість вийшла в США в англійському перекладі Асі Гумецької та Джесіки Тредвей («А Crowning Experience»). Москальцеві твори перекладалися також німецькою («Der Kirschbaum», 1998) та польською («Wiersze», 1995; «Miesiąc miłowania księżycem», 1997) мовами.
_______
На обкладинці використано роботу Миколи Кумановського «Темна українська ніч» (1997)
Повертаючись до періоду з 1914 по 1937 рік із його страхітливими війнами, стражданнями, голодомором, репресіями, з усією непривабливою симптоматикою колективного психозу, зауважмо, що період цей повністю надається до розгляду в поняттях глибинної психології, зокрема такого неоднозначного її відгалуження, як вивчення перинатальної проблематики. Один із найвідоміших її дослідників, американець Станіслав Ґроф, не вагається проводити прямі аналогії між історичними подіями в житті народів і перинатальною символікою; але ми все-таки застосуємо не аналогію, а метафору, згідно з якою моторошні ексцеси з кров'ю, пожежами, фрустрацією й аґресією та домінуванням червоного кольору можна пояснити впливом третьої базової перинатальної матриці; за Ґрофовою класифікацією, вона відповідає стадії проходження плоду через родовий канал, коли голова немовляти зазнає шалених судомних стискань. Пологи ускладнювалися ще й тим, що мати Україна народжувала двох дітей одразу. Одним і них став наш спільний знайомий, Homo sovieticus, вивченням біографії та менталітету якого займалися дослідники від Андрія Платонова до Збіґнєва Бжезинського; другого цілком умовно й екслюзивно можна назвати Ното ludens; а шукаючи архаїчного міфу про близнюків, який дав би змогу окреслити зактуалізований архетип, слід зупинитися на біблійних Ісаві та Якові.
Як можна було того сподіватися, Ното sovieticus — Ісав став улюбленцем сліпого Батька-народництва з усіма його соціалістичними симпатіями; натомість Homo ludens — Яків був улюбленцем матері, і як належить кожному Якову, еміґрував, щоб уникнути розправи з боку брата. В українських обставинах ця еміґрація була не тільки зовнішньою, але і внутрішньою. Homo ludens внутрішньої еміграції був андеграундом — сторожував, фарбував вікна на ізоляторних заводах, займався самвидавом і потихеньку вчився грати в бісер, а коли його «саджали» — перекладав Рільке. Ісав, як і кожен мисливець, полював. Найбільше він любив полювати на Якова. Ще він заснував спілку письменників, програв війну в Афганістані й розвалив СРСР (не без допомоги Якова). Заняттям зовнішнього Ното ludens присвячений останній розділ «Дискурсу модернізму в українській літературі».
Перше, до чого взялися українські літератори, що опинилися поза межами засягу офіційної радянської ідеології та перманентної екзистенційної загроженості, — почали створювати імперативні формули й заклики, продовжуючи відтак сумну традицію попереднього століття. Дискурс Мистецького Українського Руху «існував у ситуації повної свободи поза будь-якою реальною цензурою, однак його суб'єкти продовжували самі собі вказувати на можливі межі дозволеного». Соломія Павличко простежує суперечливу історію МУРу, аналізує теоретичні платформи Уласа Самчука («Велика література»), Юрія Шереха («національно-органічний стиль»), детально зупиняється на поглядах МУРівських «єретиків» Юрія Косача та Ігоря Костецького, фіксуючи неадекватність тогочасних термінів, позаяк «новий реалізм» Костецького, «романтизм» альманаху «ХОРС» та журналу «Звено» були, на думку дослідниці, «обережним і невдалим евфемізмом» модернізму. Таким чином, МУР виглядає на мініатюрну копію закритої провінційної України, а евфемістичний модернізм є черговою імітацією, або ж, як і сам феномен еміграції, спробою обдурити час. «Українство ввесь час — прекраснодушне і замріяне, воно ввесь час стоїть поза своєю добою» (Шерех).