Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Руйнування стереотипів, трансцендування в контекст і аналіз функціонування системи в коді передбачають аксіоматизацію, виразне окреслення меж, з-поза яких «виходить» (або «на яких» пульсує і випромінює себе) текст; у випадку з літературознавчою систематикою ці межі визначаються каноном, періодом та горизонтом сподівань. Наголошуючи на вирішальній ролі концепційних парадигм і водночас їхній відносності, Грабович пропонує розглядати феномен перервності українського літературного процесу як питання співвідношення літератури й суспільства, — тоді перервність є наслідком радикальних змін у структурі суспільства, натомість принципове питання системності цього письменства належить до іманентно літературного виміру. Обтяжена замість власнелітературних суспільними функціями, українська літературна традиція потребує аналізу того, яким чином створювався її канон, зазвичай трактований «даним», — з усією статичністю, готовістю і безапеляційною нормативною силою вердиктів «даності» (с. 18–19). Проблема канону повертає нас до питання вибору між інклюзивною та ексклюзивною версіями існування української літератури, яке ускладнюється її багатомовністю в багатьох діахронічних «зрізах». Вирішального значення тут набуває розгляд літератури як семіотичної системи, що існує в комплексному культурно-історичному й суспільному коді або, знову ж таки, видноколі рецепції (включно з культурною підготованістю і горизонтом сподівань) (с. 21–22).

Постулат неповноти української літератури, сформульований Дмитром Чижевським і так або інакше підтримуваний іншими українськими науковцями в еміґрації, є одним із найдискутованіших у дослідженнях американського славіста. Він часто повертається до цього справді спірного та складного питання, розглядаючи під різними кутами зору, інколи — як-от у розлогій рецензії на англомовний переклад «Історії української літератури» Чижевського або в уже згаданій відповіді професорові Лисяку-Рудницькому — повністю заперечуючи саму правомірність розгляду проблеми в таких термінах («повноти» й «неповноти» літератур, «історичності» й «неісторичності» націй), часом переформульовуючи її: неповнота як домінація суспільних функцій або як дисфункціональність системи: «… Беручи справу аналогічно до мови (а література, ясна річ, є спеціалізованим різновидом мовної діяльності), ми бачимо, що йдеться не так про „повноту“, як про функціональність, що поняття повноти є похідним від функцій і що тоді (на початку XIX століття. — K.M.) (як, на жаль, і тепер) українська мова, а відтак і література не мали повної гами суспільних, громадських і культурних функцій». Зосереджуючись на жанровому і стильовому становленні української літератури, Грабович наголошує на потребі постійного перегляду історіографічних концепцій — одній з основних умов функціонування історії літератури як наукової дисципліни. Діахронний процес розгортання жанрової і стильової диференціації нової української літератури від Котляревського до Лесі Українки включає в себе питання вибору розмовної мови за літературну, проблему народності й вищезгаданий постулат «неповноти». Позаяк головне мовостильове русло прокладалося потужним і, відповідно, недиференційованим народницьким напрямком (у якому, за справедливим спостереженням дослідника, навіть демократизм трансформувався в консерватизм), особливої уваги потребують винятки і відхилення від цього стрижневого спрямування (показово, що в «Історії української літератури» Чижевського таким варіантним «паратипам», виразним і значним по суті, як Яків Щоголів і Степан Руданський, практично не приділено уваги, до того ж створюється плутанина з їхньою таксономічною рубрикацією — вони і романтики, і реалісти, хоча обидва переростають ці періодизаційні — і неадекватні — категорії) (с.503–505). Саме тут Грабович постулює одну з принципових етнометодологічних засад: «Ніщо нас не зобов'язує приймати будь-яку модель з її гамою жанрів і стилів… як взірець теоретичної „повноти“. Адже кожна література віддзеркалює динаміку і потреби свого суспільства, і висування якихось універсальних вимог межувало б із схематизмом».