Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Одним із таких ключів є розгляд історії польсько-українських літературних узаємин як контактів польської літератури з українською культурою. Грабович заперечує проти історіографічного формулювання ідеї національної літератури на лінгвістичній основі, аргументуючи свій опір питанням двомовності (і ширше, багатомовності) української літератури на різних етапах її історії (у випадку з Річчю Посполитою, де польська мова була lingua franca, це період від останніх десятиліть XVI-ro до XVIII сторіччя). Розуміння культурної окремішності й літературної самобутності двох народів з'являється щойно з романтиками, але й тоді воно все ще партикулярне, а рецепція України, її фольклору і культури (не літератури!) ґрунтується переважно на міфі «срібної України», прямої спадкоємиці Київської Русі, не «зіпсованої» іноземними впливами. Завершенням романтичного сприйняття України в польській літературі стає символічна драма Юліуша Словацького «Срібний сон Саломеї», а на зміну йому приходить візія України демонічної, своєрідної польської «тіні» — загрозливої, підступної — і все ж «своєї». Тільки літературна й культуртрегерська діяльність Куліша та Франка, ширші й реґулярніші особисті контакти українських та польських письменників започатковують якісно відмінний період сприйняття українського письменства, визначальною рисою якого стає систематичне звернення поляків до творів сучасної їм української літератури, а не лише до фольклору абощо. Дещо спрощуючи, можна сказати: що більше українське письменство усвідомлювало себе, проходячи нелегкий процес індивідуації, то більше наявним ставало воно для рецепції. Завершуючи свою історичну реконструкцію, Грабович фіксує спад літературних контактів у міжвоєнному двадцятилітті, детальніше зупиняючись на постатях Ярослава Івашкевича, Юзефа Лободовського, Єжи Гарасимовича, які вже вміли бачити українську дійсність і її літературу з ідеологічної та історичної перспективи. Прикро, однак, що саме в цьому місці дослідник не згадує про відомого есеїста Єжи Стемповського та коло інтелектуалів, причетних до польського еміґрантського часопису «Культура», які свідомо ставали понад етнічними поділами й бачили історичну неперервність та сенс як власної, так і української літератури. Аналізуючи історичну динаміку польсько-українського взаємозв'язку, Грабович характеризує її як процес зростання, диференціації і досягнення своєрідного паритету свідомостей у діахронному вимірі; у синхронному ж аспекті дослідник постулює модель обміну: «Та модель, що її польська література забезпечувала українській, стосувалася не так ідей (хоч і їх також), як форм, норм і конвенцій. …Модель, що її українська культура постачала польській, була подвійною. По-перше, це — „готовий зміст“, „сирий матеріал“.., які вживалися й перелицьовувалися відповідно до узвичаєних норм і конвенцій. По-друге, — модель дії».