Хроніка заводного птаха

Хонда-сан бачив, як прибули офіцери — росіянин і монгол, — як здирали шкіру з Ямамото, як потім мене забрали монгольські солдати. Однак він залишився без коня і не міг відразу поїхати за ними. Йому довелося йти пішки. Він добув припаси, закопані в землі, заховав там документи й подався вслід за монголами. Та як важко було йому добиратися до колодязя! Бо він навіть не знав, у якому напрямі вони поїхали.

— То як же Хонда-сан усе-таки знайшов цей колодязь? — спитав я.

— Не знаю. І він сам багато про це не розповідав. Гадаю, він просто знав, куди йти. От і все. Коли він мене розшукав, то порвав на шматки свій одяг, зв’язав з них довгу мотузку і насилу витягнув мене майже непритомного наверх. Потім він десь роздобув коня, посадив мене на нього і через бархани, через ріку доставив на спостережний пункт армії Маньчжоу-Го. Там мені підлікували рани й на вантажівці, присланій зі штабу, відправили до Хайлара, у шпиталь.

— А що сталося з документами чи листом?

— Може, й досі лежать зариті у землю біля ріки Халхін-Гол. Бо ми з Хондою не мали часу повернутися туди й викопати їх, а крім того, не бачили в цьому потреби. Ми дійшли висновку, що, можливо, було б краще, якби від самого початку ці документи не існували, й домовилися при розслідуванні командування відповідати, що нічого про них не чули. Бо інакше нас могли звинуватити в безвідповідальності тому, що ми їх назад не принесли. Під приводом лікування нас тримали в різних палатах під суворим наглядом і щодня допитували. Приходили офіцери високого рангу, і нам довелося повторювати те саме. Вони випитували нас про все докладно, удаючись до всіляких хитрощів. Та врешті-решт начебто нам повірили. Я докладно розповідав про все, що пережив. Але уникав лише одного — згадки про документи. Вони задокументували мої покази і попередили, що все це — таємні відомості, які не залишаться в офіційних архівах армії й, отже, не підлягають розголошенню. Вони нагадали, що мене суворо покарають, якщо я це зроблю. Через два тижні мене відправили до попередньої частини. Гадаю, що Хонда також повернувся у свою.

— Я от чого не розумію: чому Хонду спеціально відкликали з його військової частини? — запитав я.

— І про це Хонда-сан мені майже нічого не розповідав. Можливо, йому заборонили таке робити, і він уважав, що мені краще нічого не знати. Але, судячи з наших розмов, Хонда мав якісь особисті стосунки з тим чоловіком на прізвище Ямамото. Гадаю, через свої особливі здібності. Бо мені доводилося чути, що в армії є спеціальний підрозділ, який досліджує такі особливі здібності — збирає з усієї країни людей зі здібностями ясновидця або сильною волею й проводить з ними різні експерименти. Я припускаю, що, може, на цьому ґрунті Хонда-сан познайомився з Ямамото. Бо якби й справді він не мав таких здібностей, то мене не знайшов би й не привіз би на спостережний пункт армії Маньчжоу-Го. Адже він прямо й безпомильно дістався до мене без карти й без компаса. Як на здоровий розум, це неможливо. Я — картограф і трохи обізнаний з тамтешньою географією, але все одно не зміг би чогось подібного зробити. Мабуть, Ямамото сподівався на такі його здібності.