Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Ну, воно ж спересердя. Така вже в мене натура. Може, справді поміркувати треба було, не поспішати, але такий гнів узяв, що з головою накрив. Ну, добре, я в лісі сховалася, поки вляжеться все. А купець, гад такий, наплів, що то не я, а Сашко мій напав. Соромно було визнавати, що жінка за зябра взяла, набрехав, що Сашко, і стріляв, і бив. Арештували чоловіка мого. Добре хоч документи в нас фальшиві, ще одеські пригоди не спливли. Але можуть. Я з лісу вийшла, думала справника звабити, щоб випустив. А справник каже, що красу мою цінує, але випустити зможе тільки за десять тисяч рублів. Не було в мене стільки. І близько не було, бо жили чесно, а чесне життя, Іване Карповичу, заощадженням не сприяє. Чоловіка я покинути не могла, віддала сина надійним знайомим, а сама поїхала на заробітки. Трохи в Баку поклювала, повернулася й помітила, що в Царицині грошву валізками возять. Вирішила одну прибрати до рук. Ось так ми з вами й зустрілися. А ви тут як опинилися? Читала, що на війну вас забрали.
— Забрали, потім відпустили. Тут я у справі одній. Анюту з «Варшави» пам’ятаєте?
— Анюту! Та звісно! Як вона, досі співає?
— Співає. Але невесело їй. Викрав її цей Харлам, тутешній володар, якому й авто належить, і валіза. Виявився меломаном. Тепер для нього співає.
— Так попросіть знайомого вашого, Кріка, нехай налякає цього Харлама, той одразу віддасть Анюту.
— У тому-то й річ, що Харлама не налякаєш і Анюту він не віддасть. Воювати з ним треба, а воювати дорого і ризиковано. Не буде Крік воювати, домовляться за гроші, і все. Цим людям гроші важливіші за будь-що. А як так, то бідолашній Анюті цього гирода й далі співами розважати.
— То це ви її рятувати приїхали?
— Приїхав. Ніхто ж, окрім мене, не врятує.
— Бачите, так до вас баби в біді й липнуть. — Поліна усміхнулася.
— Липнуть. Тільки зараз нам треба не про Анюту думати, а про те, як самим рятуватися. Пального небагато, далеко не втечемо, а в степу залишатися не можна, бо швидко знайдуть. Сховатися б десь. Пам’ятаю, на мапі бачив, що десь наче ліс тут мусить бути.
— Зараз подивимося. — Ця бісова дівка на ходу вилізла на дах авто, щоб роззирнутися. Я ж і загальмувати не міг, щоб вона не впала. Роззирнулась і знову в салон стрибнула. — Праворуч беріть, там ліс. Буде нам схованкою.
— Собаки в них. На людей натреновані.
— Одуримо собак. — запевнила Поліна. Оце вона така завжди і була, нічого не боялася. Я повернув праворуч, ледь помітною дорогою поїхав у ліс. Дивився навколо, чи не бачили нас, та степ був порожній. Добре, що земля на сонці й вітрі підсохла, — не загрузли. У ліс заїхали, допхалися до якогось ярка і там уже авто сховали, накидавши згори сухих гілок та трави. Тільки присіли відпочити, як у небі загуркотіло щось. Я поліз на дерево подивитися. Поліна — услід за мною. Побачили аероплан — ширяв над степом, наче придивлявся.
— Чи не нас шукає? — здивувалася Поліна.
— Та нас, а кого ж іще.
— То в цього Харлама і аероплани є?
— Та є, — кивнув я. — Ходімо. Треба воду знайти, щоб собак зі сліду збити.
— Так немає ж собак!
— От поки немає, готуватися треба!
Побігли ми вглиб. Знайшли кілька потічків, побродили ними. Князівна з валізою бродила — не кинула.
— Іване Карповичу! — За руку схопила. — Наче балакають.
Я прислухався. Точно, десь гуторили. Листя на деревах іще не було, звуки ширилися добре.
— І смаженим пахне, — прошепотіла князівна.
— Почекай, я подивлюся.
Обережно прокрався хащами, визирнув на галявину, побачив якихось людей, що смажили зайця на рожні. Волоцюги, вдягнені погано, нетверезі, регочуть, лаються. Я обережно повернувся до князівни. Вона сиділа на валізі й ножем гострила гіллячку.
— Добре ви ножем працюєте, князівно!
— У батька гайдук один був, із арнавітів. У Болгарії його стратити мусили, він до нас утік. Страшний зарізяка. Він і навчив. Можу ножем, можу шаблею. Хоча хто зараз на шаблях б’ється? — знизала плечима. Потім поплескала по валізі. — Половина ваша, Іване Карповичу, бо разом справу робили.
— Та викинь ти їх! Не до грошей зараз!
— Е ні, Іване Карповичу, я грошей ніколи не викидала! — Підвелася, валізу за спину закинула.
— Добре, ходімо, пошукаємо, де б сховатися.
— Та від кого там ховатися? — махнула рукою Поліна.
— Буде від кого, не хвилюйся.
Ходили ми лісом, аж поки не знайшли місцинку одну. Там дебеле дерево, вивернуте з корінням, лежало. Від нього яма лишилась, а навколо ями виріс чагарник. Ми яму закидали гілками, згори сухого листя насипали. Потім сходили слідів наплутали і сховалися. Біля схованки знайшов рештки коня. Мабуть, вовки взимку загризли й не доїли. Зараз ті залишки смерділи страшенно.
— Іване Карповичу, навіщо ви їх сюди тягнете?
— Запах забити.
— Ну, це ви прямо як індіанець! Пригодницькі романи читали? — усміхнулася Поліна.
— Жити хочу, — пояснив я.
Тільки присіли, як десь удалині гавкіт почувся.
— О — гавкають! Правду казали, Іване Карповичу. Ну, як завжди. — Поліна почала зброю перевіряти. — Як знайдуть, влаштуємо їм свято. Не здаватися ж.
— Ага, харламським до рук краще не потрапляти. — Я теж зброю перевірив.
— Дивна річ, Іване Карповичу, — прошепотіла зрештою Поліна. — От ви ж мене знаєте, ніколи я смерті не боялася. Під кулі йшла, не пригиналася. А тепер боятися стала.
— Та щось не бачу. Аби боялися, по валізу б не полізли.
— Боюся, Іване Карповичу. І просто зараз боюся. Ну, як боюся — тоскно мені, сумно. Раніше перед стріляниною аж стрибати хотілося, аж підкидало. Думала: от розважуся! А тепер зовсім не те.
— Подорослішали?
— Та ні, просто дитина в мене. Хто ж її ростити буде, якщо вб’ють? Як про це подумаю, так одразу й засумую.
— Ну, в мене теж таке, Поліно. У самого ж донька є. Я до того, як вона в мене з’явилася, і я після — дві різні людини. Коли народжується дитина, ти більше собі не належиш. Належиш ти їй. І вже тільки про себе думати не можеш, бо треба й про дитину думати. Зовсім усе змінюється. І страх смерті з’являється. У мене він теж є. Раніше я охоче в пригоди стрибав. Усе було мені мало, все хотілося ще і ще спробувати. Що важче, то краще, ходив по лезу ножа, і в голову це било сильніше, ніж горілка. А зараз аби спокійно й тихенько, аби доню гойдати та казки їй розповідати. Змінився, — погодився я.
— Стріляють!
— Ага.
Лісом лунали постріли, крики й лютий гавкіт.
— Дебелі песики, судячи з голосів, — прошепотіла Поліна.
— Там телята цілі, — кивнув я.
— По кому це стріляли?
— Та, мабуть, на тих босяків натрапили, що біля багаття сиділи. Босяки тікати, а ці їх ловити.
— Може, відведуть босяки від нас?
— Побачимо.
— Ох і сморід, — поскаржилася Поліна. Від кінських решток справді тхнуло добряче.
— Захистить він нас від песиків.
— От бачите, Іване Карповичу, як валіза нам знадобилася, — прошепотіла Поліна, коли ми на неї сіли. — Гроші кращі від перини, м’які та теплі!
Трохи згодом стало зрозуміло, що не кинули харламські нас шукати. Гавкіт і крики наближалися поступово. Ось уже й близько вони.
— Шукайте, шукайте! Харлам тисячу дає за голову чоловіка! А бабу живою привезти, він її буде сам на смуги пускати! — крикнув один із бійців. Собаки гавкали, з поводів рвалися, та нас не відчували.
— А що воно тут смердить?
— Та стерво якесь! Взимку здохло і гниє!
Жоден не поліз у чагарник дивитися, а поліз би — натрапив би на наші кулі. Пройшли харламські. Ми ще почекали.
— Ну, наче врятовані, — прошепотіла Поліна. — А як ви Анюту звільняти думали? Розкажіть, може, допоможу.
— Небезпечна це справа. Краще беріть гроші та їдьте, рятуйте чоловіка.
— Ну, Іване Карповичу, ви мені життя врятували, а тепер тікати пропонуєте. Допоможу вам, а потім уже поїду.
— Та я сам усе зроблю, не хвилюйтеся.