Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Давайте! — сказав Самсонову. Той гвинт крутнув і побіг із каністрою вздовж злітної смуги, виливаючи гас. Я двигун завів, прогрів. Поліна підпалила гас — і побігла вперед вогняна смуга. Князівна вже в кабіні була. Я рушив, виїхав на злітну смугу. Вогонь освітлював дорогу. Почав розганятися. Пострибали ми трохи по смузі, закінчився вогонь, тінь Самсонова вбік кинулася — і відірвалися від землі.
— Нічого собі! — скрикнула Поліна захоплено.
— Спокійно, князівно! Зберігаємо тишу! — сказав я. Набрали висоту, почав повертати в бік міста, яке плямою світилося вдалині.
— Іване Карповичу, оце так диво! Та за таке життя можна віддати, щоб літати! — кричала мені на вухо Поліна.
— Спробуйте прицілитися з літака, потренуйтеся! — крикнув їй я.
Князівна почала з манліхером вовтузитися. Я облетів місто, долетів до Волги й повернув, щоб рухатися вздовж річки. Побачив, як «Анетта» від набережної відпливає. На ніч харламська контора вирушала до його маєтку. Ми пролетіли над пароплавом, і я взяв ліворуч. Ось лівий берег Волги, далі ліси, морок. Тільки одна світла пляма. То мав бути маєток Харлама. Він нам і треба.
— Готуйте вибухівку! — крикнув я Поліні. — Прив’язуйтеся і ставайте на крило! Залиште по десять сантиметрів шнура! Слідкуйте за моєю рукою! Коли махну — кидайте!
Князівна безстрашно вилізла на нижнє крило, поставила ящик із вибухівкою. В зубах у неї блиснув ніж. Я вже бачив палац Харламова, що добре освітленим островом наближався до нас. Онде охоронці озброєні, онде собаки дебелі. А он і сам палац. Крило для прислуги, крило для самого Харлама, купол концертного залу. Там горіло світло у вікнах — мабуть, Харлам слухав спів Анюти. Далі виднівся причал, де вже стояло кілька катерів і лишалося місце для «Анетти».
— Підпалюй! — наказав я і вимкнув двигун. «Ньюпор» був добрим планером, втрачав швидкість і висоту поступово. Я озирнувся. Поліна присіла над ящиком, щоб захиститися від вітру, запалила одразу кілька сірників і підпалила шнур. Палац стрімко наближався, я летів якраз на крило для охорони. Нас не бачили в темному небі, ніхто не дивився в наш бік. Махнув рукою. Поліна так різко штовхнула ящик, що послизнулася і злетіла з крила слідом за ним, та навіть не скрикнула. Мотузка її врятувала. Ми перелетіли палац, були вже над Волгою, вода ближчала, я хотів завести двигун, але спочатку нічого не виходило. Спробував іще кілька разів, вода наближалася, за кілька метрів до поверхні двигун таки загуркотів. Ми почали набирати висоту. Князівна вже знову стояла на крилі.
— Іване Карповичу, я ледь ніжки не промочила! — крикнула мені князівна. Пролунав потужний вибух. Я озирнувся і побачив, як розлітається дах палацу Харлама. Величне видовище.
— Іване Карповичу, оце ми натворили! — у захваті зашепотіла Поліна. Ми вже летіли над Волгою. «Анетта» дала гудок. На пароплаві почули вибух і не розуміли, що сталося.
— Беріть манліхер! І пам’ятайте, що у вас буде лише один постріл! Цільтеся в тулуб!
— Тільки в голову, Іване Карповичу, тільки в голову! — крикнула Поліна і стрибнула з крила в кабіну. Ми робили коло і поверталися до палацу. Господар мав вийти подивитися на наслідки вибуху. Нас не помітили й не чекали небезпеки з повітря. У нас з’явиться шанс. Якби Харлам не вийшов, ми б скинули вибухівку на його крило. Ми б вигнали його з палацу, а потім убили.
Облетів палац довкола. Наставив телескоп. Дивився на метушню. Крило палало, охоронці бігали, намагалися гасити. У цьому бедламі спокій зберігали лише двоє. Один із великим шрамом на щелепі, а другий із порізаним носом. Харлам і Митрофан Сковороднікови!
— Бачиш їх? Стоять на ґанку, в оточенні охорони! Той, що зі шрамом!
— Добре!
Я повернув аероплан на палац і вимкнув двигун. Ми летіли і чули крики та якісь невеличкі вибухи. Мабуть, ударившись, ящик розвалився, частина шашок із динамітом розсипалася, а тепер вони почали вибухати. Ми наближалися. Я вже бачив того Харлама, який грізно стояв на ґанку і дивився на пожежу. Митрофан щось кричав, віддавав накази, а Харлам тільки стояв і дивився. Я уявляв його гнів: хтось прийшов у його барліг, у місце, яке він вважав безпечним, і тут завдав удару. Ми летіли не прямо на нього, а трохи вбік, щоб князівні було зручно цілитися і...
Постріл. Харлам смикнувся і завалився. Митрофан, мабуть, побачив спалах із манліхера, бо вихопив маузер і почав стріляти в небо. Кілька куль влучили в аероплан, поки ми пролетіли далі, сховавшись за палацом. На причалі була охорона. Якби вони почали стріляти по нас, напевно б, влучили. Але вони дивилися не в небо. Я завів двигун. Цього разу він відгукнувся одразу, і ми полетіли геть.
— Іване Карповичу, я його поклала, поклала! — закричала Поліна.
— Князівно, у вас воістину золоте око! Я ваш боржник!
— Як у тирі десяточку вибила! — реготала вона. — Куди тепер?
— Останнє коло.
Цього разу ми не наближалися. Я подивився в телескоп. Харламове тіло досі лежало на ґанку. Бандити так боялися свого ватажка, що не наважувалися торкнутися навіть до мертвого. Лікар перелякано розводив руками. Митрофан ударив його, і лікар аж покотився. Митрофан упав на коліна перед тілом ватажка. Я відклав телескоп і схопив рупор. Вимкнув двигун.
— Це поліція! Складайте зброю і здавайтеся! Ви оточені!
Митрофан підхопився і почав стріляти в наш бік. Охоронці теж. Десятки, як не сотні дул плювалися свинцем. Але я різко скинув висоту і увімкнув двигун. Ми летіли над деревами, і кулі нас оминали. Тепер я спрямував аероплан до міста. Побачив, що «Анетта» вже причалила, з неї вибігали бійці. Хтось при зброї, а хтось із валізами грошей, зібраними за день. Я озирнувся. Побачив, що вікна в концертній залі досі світилися. Я розумів, що ризикую. У тому числі і життям Анюти. Але іншого виходу не було.
До нас швидко наближалася набережна. Городяни почули вибухи й стрілянину і тепер видивлялися, що сталось у Харлама. Дехто видерся на дах і роздивлявся у бінокль.
— Горить! Горить! — кричав натовп.
Наш двигун почули, стали вдивлятися в небо. Я знов узявся за рупор. Вимкнув двигун.
— Харлама вбили! Його люди пливуть сюди, щоб спалити Царицин! Війська до бою! Населення евакуювати! — заволав щодуху.
Мій крик спричинив страшенну паніку. Люди почали тікати з набережної, не сумніваючись, що люди Харлама жорстоко метатимуться за ватажка. Я ще кілька разів покричав, а потім знову полетів до Волги.
— Дивіться, пароплав повертається! — помітила Поліна.
«Анетта» справді на всіх парах пливла до берега, забита охоронцями. Вони стріляли в повітря й кричали про помсту.
— Я спалю це місто! — верещав Митрофан. — Я переріжу горлянки кожному лягавому! Вони відповідатимуть за Харлама! На ножа!
— На ножа! — кричали охоронці.
— Летить! — почув хтось.
По нас почали стріляти, я вів аероплан уздовж Волги. Бандити попливли далі. Я сподівався, що влада залучить війська і зупинить їх. Ми зробили велике коло, а потім я вимкнув двигун. Ми потроху втрачали висоту та швидкість. Біля палацу була злітна смуга, але приземлятися там було ризиковано. Навіть один бандит міг би легко нас розстріляти.
— Що ви робите? — спитала Поліна. Спитала спокійно, хоча вода стрімко близилася. Берег летів назустріч.
— Збираюся сісти качкою, — прошепотів я. Жодного разу не сідав на воду, але зараз мусив. Намагався задерти ніс, щоб хвіст перший торкнувся води, але щось не розрахував. Хвіст зачепив воду першим, але від удару ніс пішов униз, зачепився. Я ледь не вилетів, ударився, тріснуло нижнє крило. Нас розвернуло боком до берега. До нього було кроків зі сто.
— Князівно, ви як!
— Добре.
— Треба плисти до берега.
— Допливемо!
У кабіну почала затікати вода.
— Давайте зброю! — сказала Поліна. Показала мені ящик. Викинула з нього всю вибухівку і поклала манліхер, «льюїс» і набої. — Швидше!
Я кинув туди свій браунінг. Ми поставили ящик на воду, стрибнули з кабіни. Ящик не тонув. Щільно збитий, ще й просочений якоюсь смолою, щоб не пропускав вологи. Я озирнувся і побачив, що аероплан уже зник під водою. Було холодно, але берег неподалік.