Замах (Щось краще за смерть)

— А «вартбург» був?

— «Вартбурга» не бачив. То що, підемо до Фалькензее?

— То хіба єдина дорога?

— Побіжу наперед глянути, чи все в порядку. Дам вам знак, — сказав Петер.

— Тільки не перестарайся, — кинув йому Леонід навздогін. Петер нагадав йому того безтурботного хлопця, який спритно ховався від контролерів, допоки одного разу...

Дорога до Фалькензее пролягала через поле. З вулиці її не було видно. До того ж Петер забігав уперед, видивляючи, чи хтось за ними не стежить.

— Якщо нас затримають, скажемо, що пішли до Фалькензее по морозиво. А що скажеш про пуховичок? Що хотіла здати до хімчистки?

— Ні, пообіцяла його подрузі.

До Фалькензее добралися без пригод, проте підійти до залізничної станції Леонід не наважився. Там напевне буде контроль.

— Петере, візьми таксі на зупинці.

— Це надто круто, — підліток, який замовляє таксі! Але я знаю поблизу один гараж.

Це вже був ризик, тому пішли манівцями, щомиті чекаючи, що над'їде якась машина. В гаражі вони домовилися з одним водієм, який погодився відвезти їх до міста. Якщо їх зупинять, то скажуть, що їдуть на колишню квартиру Леоніда, щоб забрати речі. Коли в'їжджали до міста через Шільдов, їх таки зупинив патруль. Леонід показав паспорт на прізвище Ганса Фаґеля, пояснивши, що їдуть на Райнгардсштрасе. Патруль їх пропустив. На розі вулиці Фрідріхсштрасе Леонід попросив водія зупинитися. Біля станції він дав Петеру гроші на зворотну дорогу. Хлопець нічого не запитав, тільки поцілував Гедвіг, потиснув Леонідові руку і побажав їм успіху. Станція Фрідріхсштрасе була відома своїми частими перевірками, тож вони знову сіли у таксі і попросили відвезти їх до станції Шенгаузер Алеє. Через дві зупинки звідси вже був Західний Берлін. Якщо їх тепер затримають, то скажуть, що їдуть на Фрідріхсштрасе, де колись мешкали. Іншої дороги туди просто не було, хіба-що треба було об'їхати весь Східний Берлін. Але жодної перевірки не було, і коли вони вийшли на зупинці Ґезундбруннен, то опинилися у Західному Берліні. Неймовірно! Був хвіст з п'яти-шести чоловік, машини їхали за ними впритул і втекти не було жодних шансів! Їхню втечу зауважать хіба-що ввечері, коли Юрій до них заїде. І тепер Леонід уже не міг стримати свої емоції, його пройняла дрож.

— Хлопче, — здивовано сказала Гедвіг. — Вже все позаду!

— Чи я не казав, що я слабак? — відповів він, намагаючись посміхнутися. «Щойно тепер усе починається!» — подумав він.

Не зволікаючи, вони взяли таксі і поїхали до родичів Гедвіг у районі Рейнікендорф. Людей цих він бачив разів зо два, тож розмовляли вони здебільшого про якісь малозначущі речі. Леонідові хотілося побути на самоті з його любою Гедвіг, можливо, востаннє. Родичі запропонували їм залишитися і завтра чи післязавтра звернутися до центру для біженців в Марієнфельді. Леонід почав психувати. Чекати він не міг. Може трапитися всяке. Бути у Західному Берліні, ще не значило бути у безпеці. Їм уже треба йти. Може, хтось покаже їм дорогу до того центру, бо таксі більше брати не хоче. Родичі ніяк не могли зрозуміти причину такого поспіху, аж поки Гедвіг не сказала, що їм треба йти направду. Двоюрідний брат Гедвіг погодився відвезти їх машиною.