Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
Коли вони зупинилися перед вітриною магазину, він тихенько сказав Гедвіг:
— Зверни увагу на той «фольксваген», який виїжджає з бокової вулиці. Він нас переслідує. Коли перейдемо вулицю, то побачиш типа в сірому, який піде за нами. Тільки не оглядайся! Поводься спокійно.
— Ну й роботу ми їм завдали, — намагаючись приховати свій страх, сказала Гедвіг, коли вони переходили вулицю. — А як-то буде, коли...
— Після похорону вони будуть ще більш насторожені. Боюся, що тоді ми не матимемо жодного шансу. Більше того, маю таке передчуття, що в суботу вночі кордон узагалі закриють.
— Звідки ти взяв?
— Я не вірю, що вони зволікають з похороном без причин.
— То що нам робити?
— Вони впевнені, що до похорону ми не втечемо.
— Ти хочеш сказати, щоб ми...
— Боюся, що так і зробимо.
— Ти хочеш сказати, що ми навіть не поховаємо нашого хлопчика, нашого Андреаса?
— Якщо зробимо це, то нам доведеться повернутися назад. І більше такої можливості не буде.
— Давай вернемося в кафе, — перебила вона його раптом, — а то мені від того всього погано.
26
Тієї ночі Леонід заснути не міг. Йому стало ясно: треба зробити вирішальний крок. Якщо зробити цей крок, то це для нього в'язниця, а для Гедвіг роки самотності. Він уявляв собі, як відповідає на запитання слідчих юстиції, які йому не вірять і зовсім його не розуміють.
Якщо ж повернутися, то вони з Гедвіг залишаться принаймні разом. Він сподівався і надіявся, що зрештою настане час, коли йому дадуть спокій. А що його чекає там, на Заході? Що спонукає його на цей крок? Чи не тішить він себе фантазіями, що його визнання зменшать провину, а страждання сприймуть за покуту? Чи це бажання самознищення? Кому потрібно його визнання вини? Так, він учинив злочин і провинився. Перед Зарембою, перед професором, перед Гедвіг та своїм хлопчиком. А перед тими суб'єктами на Заході, перед якими збирається розкаятися? Чи мають вони респект до людини, до її свободи, до її недоторканості? Не смішіть мене, чи краще сказати: не змушуйте мене плакати! Там, в СРСР, більше ідеалізму, більше віри в людину, ніж будь-де. Попри всі страхіття вони йдуть своєю дорогою. Багатьох з них там він ненавидів, але багатьох і любив, почував себе з ними спорідненим. А надія, яку так довго плекав, що саме там народжується щасливе майбуття, його не покидала й досі. Якби його тоді не спіймали у поїзді, якби його тоді не залякав Кірповський, якби дозволив йому тоді піти з каяттям, життя склалося б зовсім інакше. Але жереб кинуто! Така вже доля! Хіба його зрозуміють на Заході? Хіба зрозуміють, навіщо він усе це зробив, навіщо визнає тепер свою вину? Він признався Гедвіг, що це смерть їхньої дитини дала йому цей шанс, останній...
— Не можеш заснути? — озвалася Гедвіг.
— Не можу.
Вона повернулася до нього і обняла. Востаннє...подумав Леонід, і на його очах виступили сльози.
Юрій сам заїхав за ними на «фольксвагені». Це мало справити враження, що охорону зняли. По дорозі до Альбрехтсгофу вони сказали Юрію, що пробудуть там цілий день, і попросили заїхати за ними щойно увечері.
Коли зранку вони пішли замовити два вінки до ближньої крамниці квітів, то побачили вже знайомий їм «вартбург». А тітка не на жарт насторожилася, коли побачила на тихому подвір'ї машину з суб'єктами з явно вираженою слов'янською зовнішністю.
— Чого їм треба?
— Вони дбають про мою безпеку, тітонько, — відповів Леонід тоном, який прозвучав гіркіше, ніж думав. Вона тільки глянула на нього і замовкла. Всіх охопив страх.
Пополудні вернувся брат Гедвіг Петер, який схвильовано став розказувати про те, що на КПП Штакен більшість пасажирів, які їхали до Західного Берліна, висадили з поїзда. Стільки контролерів у поїздах ще не було, і люди були просто розлючені. Розлючені і налякані, подумав Леонід. Він кивнув головою до Гедвіг і піднявся до її кімнатки. Вона — за ним.
— Ось і все! — сказав він.
— Але батька ще немає, — затялася вона, — я... навіть не попрощалася з ним.