Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Фэнтези » Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]
Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Электронная книга - «Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]». Краткое содержание книги:

Середина IX століття. Східна Європа охоплена війнами. Праукраїнські племена під тиском Хазарії та служителів демонічного божества, знаного під ім’ям Богомола, відступають на Захід. Але й на землях їхньої нової батьківщини — Прикарпаття — ворог не залишає їх у спокої. З глибин віків виринає містичний спадок магів, що загрожує всьому сущому. І Серединний світ людей, і вищі світи богів завмерли у тривожному очікуванні. В цей буремний час у далекому гірському городищі доля зводить героїв роману для того, щоб учергове змінити хід історії. Хоча події, описані у романі «Шлях Богомола», відбулись понад тисячоліття тому, їх відлуння ще й досі можна почути у легендах та переказах гірських народів, у шепотінні вітрів на перевалах, у плескоті кришталевих карпатських джерел та водоспадів.
Події в романі «Імператор повені» відбуваються на сім століть пізніше. Богиня Карна (мати Богомола) не полишає у спокої наш світ. Герой роману несподівано для себе стає обраним воїном, якому судилося протистояти древній і могутній Викрадачці Немовлят. Автор з тонкою іронією змальовує мандри героя світами. Адже хоча часи й змінюються, проте злодійський світ на ім’я Опадло все ще десь поряд з нами.
1 ... 67 68 69 70 71 72 73 74 75 ... 146
Перейти на страницу:

— Вони бились вперто, немов вепри. Ми таких ще не бачили, — мовив княжич, сідаючи просто в сніг. Він виглядав геть знесиленим.

— Якщо лігво охороняють такі самі звірі, важко нам буде, — підтвердив Цапик, правицю котрого розпоров метальний ніж. — І зброя в них харалужна.

— Я бачив таких воїнів у Херсонесі, — докинув Макарій, приймаючись за джурину рану. — Вони найманці. Їх так і називають — «чорними скорпіонами».

— З якого вони племені? — поцікавився Веслич.

— З різних племен. Вони відреклись від своїх, за золото калічать і вбивають навіть родовичів.

— Так вони ж прокляті! — зрозумів Веслич.

— Істинно так, — кивнув Волх. — Тому й служать Корвонові. Яке їхало, таке й здибало… Але тепер уже ясно, що в прямому бою ми їх навряд чи переможемо. Гірські укріплення можна обороняти й малими силами. Тож робитимемо за словом гравеля: підкрадемось до лігва непомітно й нападемо раптово… Якщо, звісно, вийде, — додав він.

Виділивши лише кілька годин на відпочинок, Томирад проти ночі наказав рушати таємною стежкою.

— Удень вже не йтимемо, — визначив княжич.

Під ранок куничі зійшли з Вододільного хребта у долину бурливої річки. Тут все ще владарювала зима. Сніг на обох берегах лежав непорушно, наче ліжник богів. Туманні тіні завмерли на зарослих деревами схилах. Списи височезних ялин розчісували низькі хмарні пасма, фарбовані в колір овечої бринзи. Якби не джеркотіння річкової води, в долині панувала б мертва тиша. Але двічі народжені відчували людську присутність. З лісового мороку в долину дивились уважні очі. Тому Томирад наказав куничам не спускатись до річки, а слід у слід йти гірською стежиною, що в’юнилась між деревами високо над чорним потоком. Вої крокували мовчки, м’яко й безгучно кладучи підошви на сніг. Щити висіли в куничів на спинах, в руках вони тримали великі луки зі стрілами, покладеними на тятиви. Попереду, поряд з княжичем і гравелем, йшов Волх з єдиним вцілілим могитичем-помічником. Час від часу двічі народжені зупинялись і немов принюхувались до сухого й незвично розрідженого повітря, котре не займав жодний із вітерців.

Сірий світанок зійшов над горами. Гравель пошепки повідомив, що зручне для привалу місце вже недалеко.

Проте спокійного відпочинку їм не судилось. За черговим заворотом стежки Томирадів загін натрапив на свіже бойовище. Схили неширокої затіненої сідловини хтось всіяв обезголовленими тілами верховинців. Вони лежали на чорному від крові камінні, недоладно розкинувши руки й ноги.

— Бойвові люди, — визначив Волх, ледь глянувши на їхні вишивки та озброєння.

— Й чого вони тут забули? — дивувались гридні, сторожко поглядаючи на зарослі схили. Щоби відчути близьку небезпеку, не потрібно було вдруге народжуватись. Вона витала над скелями і ялинами, пружачи м’язи, вкриваючи шкіру тривожними поколюваннями.

— Це ваші їх так ізнищили? — запитав княжич у гравеля.

Той похитав головою:

— Наші голів у мертвих не забирають. Не годиться такого робити. Боги проти.

— Ти ж, кажуть, не віриш в богів.

— В облудних не вірю, а в істинних — вірю.

— Й хто ж з них є істинним?

— Про такі речі не годиться казати над мертвими.

Запала мовчанка.

— Але ж десь тут починаються землі гравелів, — порушив зловісну тишу Краслав.

— Онде, за річкою. — Провідник кивнув на долину. — А з цього боку відьмаки-чинтарі владарюють.

Макарій підійшов до одного із трупів, придивився.

— Я цього драба бачив, — сказав він. — Бойвів слідопит, Колодієм звали.

— За чим взнав? — поцікавився Цапик.

— На руці той мав оберіг. — Візантієць указав на браслет із вичиненої гадючої шкіри.

— Зміїна вервечка.

— Правильно кажеш. Менш як дві седмиці тому я її бачив на живому Колодії.

— Най боги милують! — Джура обмацав свій оберіг-причепенду.

— Там хтось є! — Волх простягнув посох в бік лісу.

Томирад зробив знак рукою, й дюжина гриднів сковзнула у лісовий морок. За хвилину один з них з’явився на узліссі, схрестив руки над головою.

— Пішли подивимось, — покликав княжич Волха з Макарієм.

Утрьох вони зайшли під покров велетенських дерев, спустились на два перестріли й побачили гриднів, що колом оточили закривавленого верховинця.

1 ... 67 68 69 70 71 72 73 74 75 ... 146
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)