Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Виведу, — кивнув гравель, віддихався. — Рушаймо вже.

— Стіймо тут, — наказав Цапик.

— Навіщо? — не зрозумів Макарій.

— Треба зібрати вцілілих, знайти воєводу. Томирад зараз нападе на стрільців, а ми зможемо повернутись до поранених.

— Не треба повертатись, — похитав головою гравель. — У жодному разі.

— Чому?

— Це місце пристріляне. Ворог стоїть не лише на цій горі. Ворог слідкує, очікує. Всіх стрільців не відволічеш. Пораненим ми не поможемо, та й самі загинемо.

— Злапав страх?

— Не за себе. Адже сам бачиш — тут десяток добрих стрільців може покласти ціле військо. А ще й волошебні буревії…

— Чого порадиш? — підозріло прищурився Цапик.

— До вибору небагато маємо, — провідник не відвів погляду, дивився Спіркиному братові просто в очі. — Підемо таємною стежкою малим загоном. Зайдемо з того боку, де нас не чекають. Охорона лігва тепер розбредеться, ловитиме ваших по лісах і горах. Якщо захопимо їх зненацька, матимемо перевагу.

— Й кинемо воєводу, поранених? — Джурин прищур став майже прицільним.

— Гравель діло каже, — почули вони за спиною скрипливий голос Волха. Начальний могитич з’явився межи дерев, немов перенесений незримою Силою. Його бороду і волосся рясно всіяли тріски, ногавиці продерлись, з посоха щезло золоте зображення яструба. З порізів на обличчі виступила кров. Але погляд жерця зберігав звичну твердість.

— Волоше, ти цілий? — кинувся до жерця Цапик.

— Хорс Небодержець милував. — Той присів на повалене дерево. — Вороги зараз вчепляться у більший із залишків війська, підуть за тими, кого веде Стоймисл…

— Воєвода…

— Поранений. Я бачив, як він повів гриднів уперед, до гирла ущелини. Вороги підуть за воєводою, і ми йому тут не в поміч.

— Але ж у Стоймисла немає провідника.

— Йому до Громового не дійти, — твердо, немов рубаючи сокирою, сказав жрець. — А ми ще можемо.

Поки тривала суперечка, навколо них зібралось зо два десятка воїв, переважно з молодих. Не всі пережили напад бурі та обстріл так щасливо, як Макарій. Візантієць згадав про свій перший фах і заповзявся до лікування. Цапик з рештою куничів рушив на гору, помагати Томирадові. Волх залишився з колишнім дияконом, спостерігаючи за тим, як візантієць накладає лубки на зламані й вивихнуті кінцівки.

— Де вчився знахарства? — запитав його жрець.

— В місті Георгіада, в Мізії.

— Це в ромейських землях?

— Так.

— Чого ж тебе до Бойва занесло?

— Заздрість недобрих людей занесла.

— Й чому ж вони заздрили?

— Моїм знанням.

— Многознайка, значить, — пирхнув жрець. — А чим, повідай-но мені, будеш поперек лікувати?

— Настоянкою матригану[84] і коров’ячим маслом.

— А від серця що даватимеш?

— Чорну м’яту та пустирник.

— Дечого розумієш, — кивнув Волх. — Якщо виживемо, я з тебе вправного лікаря вироблю.