Любові полум’я

— Раз ти так хочеш. Я не можу не поважати твого рішення.

— Я дякую, дякую тобі за розуміння, — абсолютно не здивувався її безумовній відповіді. — Мені здається ми… трохи поспішаємо… Дай мені ще трохи часу.

— Як скажеш, — чітко, холодно, без тіні сумніву.

— Тоді, коли прилетиш з малою до Італії, передзвони мені. А я мушу зараз же повертатися до Львова. Маю там невідкладні справи. Не знав як тобі пояснити.

Жах! Непорозуміння і сум’яття зміг би зараз прочитати у її очах. Якби захотів у них заглянути, як-то робив раніше. Натомість, він поспішив за своєю спортивною сумкою з речами. Поклав її назад до багажника і чмокнувши Віолу в обидві щоки, сів за кермо, завів двигун і поїхав.

Враз їх розділила стіна зливи. Гримнув грів.

"Міг би сказати, що передзвонить сам. Але не захотів", подумала поспіхом. Її серце гуділо, наче церковний дзвін на Пасху. Її душа з невимовним болем і тугою увійшла в резонанс з тим передзвоном і гуркотом нічної грози, та втлумлювала усе її єство і життя, і дух у смертельні тортури забуття. Хотілося померти.

"Боже Великий, скільки сил і мрій зараз зведено нанівець! Скільки марно виплекано надій і сподівань! Напевно, не в новину таке у цьому світі, але для мене це, як смерть!", розколювалася від тяжких дум голова. А душу роздирав пекельний біль втрати.

Не розуміла цього його вчинку, тому страждала. Із шаленою швидкістю змінювала одна думка іншу у її голові. Та жодною з них не винуватила його. Був дивним, сам не свій. Поводився, як запрограмований. Не хотіла думати про те, що це за сила була. Їй видавалося це настільки принизливим і недостойним, що відганяла від себе ці сумніви. Зрештою у сучасному світі відкрилося стільки таємного і незвіданого, що годі й думати. Все одно не вгадаєш. Знала одне, буде молитися: за нього і його долю. Певно, що не просто так з’явився у її житті. Зробила великі кроки назустріч своїй мрії і продовжувала іти далі завдяки йому також. Не залишалася сама, бо у неї були її мрії, мрії що вже почали здійснюватися. І Віола була переконана, що не має жодного права дати собі зараз слабинку, розкиснути, піддавшись руйнівному жалю.