Любові полум’я
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-94-7
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Любові полум’я». Краткое содержание книги:
Цей роман зворушить і розчулить кожного, хто коли-небудь кохав, або ненавидів, або мріяв і наполегливо йшов до своєї мети.
"Морок… Чорний важкий морок страшного своєю незрозумілістю світу… Я падаю у в’язкий темний океан… Але мене хтось втримує. Я нікого не бачу. Це — чиясь невидима воля. Я собі не належу. Тримай мене, тримай! Не хочу вниз, мені треба вгору, до світла, якого тут на дні не видно… Я тут чужий. Це не моє місце, я тут не з власної волі, випадково. Мені тяжко дихати і складно дивитися — я бачу все одразу… Хто я? Що я? Мені треба повернутися… Але куди?!"
"Кожен день мені схожий на попередній. Ще двадцять чотири години без тебе. Чужі люди, чужі обличчя. Я вдивляюся у них, у надії раптово зустріти тебе. Я знаю, що це нереально, я знаю, що я божевільна, але я вірю. І це останнє, що в мене залишилося, це віра і надія у те, що ти повернешся. Не знаю як жити без тебе…"
"Мілан… Люди тут привітні, чуйні і щирі. Дуже схожі до нас, українців. Хіба лише веселіші і з невиправною вірою у своє майбутнє. Я вчуся від них вірити! Я завжди мріяла потрапити до Італії. Це — terra creative, тут звук мого голосу резонує так, наче я співаю у соляній шахті, тут звук пливе куполом, огортає і вертається, наповнює усе єство і все довкола одним-єдиним змістом, однією аурою… І я гойдаюсь на хвилях цього блаженства… Але мені усе це потрібне… тільки поруч з тобою. Без тебе це лише феєрверк на чужому святі… Коханий! Якби не було музики, я б уже давно померла. Моя душа відлетіла б одразу тоді, коли зник під дощем ти. А так я ще існую, мушу дожити до твого повернення. Бо рано чи пізно, але я тебе побачу, обійму і все розкажу. Я усе ще чекаю твого дзвінка! Чому ти постійно не в мережі? Ти — поза зоною досяжності у будь-якому смислі. Невже ти не розумієш, наскільки мені тут важко… Важко дихати без тебе. Ні, я не скаржуся! Я лише глибоко потребую тебе. А все решта я зможу. Я вірю, що одного дня, коли згасне день і на зоряний небосхил викотиться місяць, ти подзвониш у мої двері. Правда-правда подзвониш! Може ти ще про це не знаєш, але я — так. Бо… я чекаю тебе, мій коханий!"
"Я вже ніби звик жити у цьому світі. Ні, не так… Тут не живуть, тут перебувають. Хоча скільки я тут не є, ще нікого не зустрів. А може я ще не навчився когось бачити, бо хто зна як я сам виглядаю?! Нікого, ані душі. Лише страхітливі безколірні світло-тіні напівгір, напівбудинків і живого океану. Та я вже не падаю у нього, я вже навчився балансувати. Мене втримали і я чую як хтось кличе мене туди… де тепло… де світло… де ти…"
"У нас красива велика квартира. Вона повністю вмебльована і видко, що з великою любов’ю та смаком. В Орисі є своя кімната, вона щаслива. Почала ходити до музичної школи, закохалася у фортепіано. Вчиться швидко, спочатку плакала, що не розуміє нікого, але італійська, як українська — пісня, а не мова. Іноді вже вставляє їхні слова. Я тішуся її успіхами. Вона — не я, вона не сумнівається, а просто йде вперед.
Наше життя тут зовсім інше. Звичка прокидатися рано виявилася дуже корисною. Бо обід тут довгий, siesta — усі відпочивають зі смаком. За цей час встигаю стільки, що мій імпресаріо каже, на дві родини вистачить. Зате я маю купу вільного часу увечері. Роблю тут зранку розспівки — акустика, як у концертному залі! Я уявляю як ми разом щодня будемо сюди повертатися. Пити вино на терасі і їсти пасту по-італійськи. Я завжди накриваю стіл на трьох, а раптом ти приїдеш саме цієї миті! Хоча ти завжди зі мною, ти мене не відпускаєш. Я живу тобою, ти в мені. Ти мій! Хоча б подзвони, мій телефон не вимикається вже кілька місяців відтоді… Не зрозуміла, що сталося. Не знаю. І питати не буду, коли ти будеш поруч. Кохаю тебе і чекаю, ми чекаємо. Ти нам потрібен!"
"Морок… морок… страх… холод… Де я? Чому я тут? Як довго я тут? Ти мене далі кличеш і я вже відчуваю, що підіймаюся… Я знаю, що океан мене не дістає. Він намагається сягнути мене, зачепити своїми високими — хвилями, та я вже навчився ухилятися і хапатися за промінчик твого заклику. Спочатку він був тонким, невидимим, а тепер стає об’ємнішим і впевненішим серед цього світу напівтіней і чорної криги, що дихає, що жива, як і той океан… Я йду звідси, я підіймаюся… Клич мене, бо тільки світло твого голосу здатне витягти мене звідти. Тут холодно, дуже холодно…"
"Кожного дня я завантажую себе роботою. Тричі на тиждень мій імпресаріо поставив мене на головні партії. Я щаслива від того! Бо тут переповнені зали, вдячна публіка, розкішний симфонічний оркестр. А які тут костюми, коханий: з натуральних шовку, атласу, оксамиту, навіть голандські мережива є! Я такого ніколи не бачила, а тим пак не одягала! Мій імпресаріо каже, що скоро про мене мріятиме Конвент Гарден і Метрополітен Опера. Смішно, але це я про них завжди мріяла. Він дбає про мою промоцію, цей сер Рей Сандерс. Він англієць, але його мати — італійка. Тут ще існує культ матері, коли її слово для сина — закон. Я це бачила, коли ми ходили до них на обід. Це так зворушливо! Усе тобі розповім, коли приїдеш.