Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– На жаль, – відповів, розвівши коротенькими ручками, дядько. – Старий цвинтар переорали, я годі був на кількамісячних курсах перекваліфікації в Житомирі. Ну, а коли приїхав, то вже того місця було не знайти. Та й, зрештою, яке це має значення?

Його очка забігали за грубими скельцями окулярів, і я раптом подумав, що він бреше. Бо він тоді був не вчителем, а головою сільради – сам же сказав. Можливо, з його наказу й переорали той цвинтар, а переносити прах своїх рідних він не захотів через заповзятливість. Коли ця моя здогадка правильна, я розумію, чому батько приховував, що в нього є брат.

– Мертвим, юначе, вже байдуже, турбуємося ми про них чи ні, – сказав ніби прочув мої думки дядько. – Ну, звісно, я не кажу про могили наших героїв, ті, що мають, так би мовити, меморіальне значення. Зберегти їх – наш святий обов'язок, я кажу про могили звичайні. Коли б вони не зникали, – дядько всміхнувся жорстко, – то треба було б цвинтарями покрити всю землю.

– Що ти таке кажеш. Володю! – легко обурилася дядина. – Чи такі речі говорять при столі?

І то правда, – мовив дядько. – Про дурне ми заговорили. На якому ти курсі?

– На третьому, – відповів я.

– Ну. то ще є час. Учительська робота нелегка. Є в мене в школі один молодик, попрацював рік і тікати хоче. Нема йому, бачте, квартири, нема де поїсти, теперішня молодь хоче, щоб усе їй на тарілочці подавали. А як починали ми?

Дядько поставив супроти мене оченята і надув щічки. А й справді, з чого починав він?

– Я починав зі шкільного бібліотекаря, – сказав гордо. – Потім став секретарем у сільраді, а тоді й головою. І не побоялися мені, знаєш, такий пост довірити, хоч іще зелений був. І що, не справлявся? Жили з себе витягав, а справлявся. Ну, а потім заочно інститута кончив. Хотів і досяг, хоч часом в очах мені зірочки стрибали. Думаєш, легко було?

– Ні, не легко, – сказав я, в цьому дворі мені ставало все більше незатишно. – А може, і тому вашому молодому вчителю нелегко?

– Порівняв криве до рівного, – пирхнув дядько. Тепер, юначе, молодь така: коли до рота не покладеш, не розжує і не ковтне…

Він засміявся, хоч гумору його я не збагнув. Від цього ротик його став круглий, і в тому роті блиснули білі і здорові зуби.

– Один розумний письменник, – мовив я, дивлячись, як муха сіла край столу і п'є хоботком пролиту страву, – сказав таке: забери в Сократа хліб, і він відмовиться через кілька днів від усієї своєї філософії.

Дядько поставив супроти мене скельця, звів сивуваті брівки і голосно, по–жіночому зареготав.

– Свята правда, – сказав, стуляючи ротика. – Я так само кажу. Але я ще інакше кажу: ніхто тобі того хліба до рота не покладе. Як дбаєш, так і маєш.

– А скажіть, – спитав раптом я. – Хто з вас старший: мій батько чи ви?

Це запитання вилізло з мене, як шило з мішка. Але я знав, що питав – побачив ще один ключик до таємниці мого роду.

– А хіба не видно? – спитав дядько. – Старший я, тому мені й дивно, що Вадим так рано помер.

– Він казав, мовив я, дивно хвилюючись, що в нашому роду всі чоловіки вмирали молодими.